Тіні святості

  Віра ж є здійсненням очікуваного
і впевненість у невидимому.
У ній свідчили давні.
Євреїв 11;1,2

— І перед завершальною молитвою, я оголошу кілька повідомлень і прохання про молитви на наступний тиждень. Також прошу залишати пожертви на підтримку нашого молитовного дому…

Пастор Лорент Грен, чорношкірий зрілий чоловік, з помірною сивиною, стояв на кафедрі місцевого баптистської церкви. Він перебирав записки з проханнями та сортував їх за потребами. Його окуляри, спущені на кінчик носа, підкреслювали зосередженість, а погляд час від часу зупинявся на парафіянах. Особливу увагу привернула жінка в кінці зали. В елегантному костюмі світло-зеленого кольору, з широким капелюхом і легким вуальним шарфом, Маргарет Грен сиділа з примруженим поглядом. Лорент, ковзаючи по обличчях присутніх, намагався зрозуміти, чи встигла вона сьогодні випити.

Останнім часом Маргарет, за місцевими мірками, дещо зловживала алкоголем. Якби вона просто залишалась вдома, ніхто б не обговорював, але вона з’являлася на вулицях міста за кермом свого кабріолета. Шериф Сем неодноразово проводжав її додому, намагаючись не розголошувати інциденти з поваги до її брата, Лорента. Але в маленькому містечку всі знали все одне про одного, і центр усіх чуток, як завжди, була баптистська церква.

Брат і сестра Грени успадкували великий спадок від діда, нафтового магната Девіда Грена. І хоча старий Грен планував передати компанію онуку Лоренту, той вибрав інший шлях, вступивши до християнського університету та ставши пастором. Натомість компанією керувала Маргарет, яка з дитинства захоплювалася точними науками. Лорент свою частину спадщини вклав у розбудову парафіяльної церкви.

— Марго, — дорікав сестрі Лорент, — навіщо ти так зловживаєш? Це не допоможе повернути сина чи чоловіка. Вони з Богом тепер, на небесах.

— Лоренте, ти вже йди до біса з цими проповідями, — Маргарет кинула косий погляд на групу дам, які виходили з церкви з осудливими обличчями. — Проповідуй їм, отим пофарбованим гробам, красивим ззовні, але гнилими всередині, — з викликом процитувала вона Святе Письмо.

— Марго, дружина відвезе тебе додому, — м’яко запропонував Лорент, ховаючи розчарування.

— Я не хочу додому. Тим більше — з твоєю дружиною.

— Я сама відвезу тітку Марго, — несподівано з’явилась Натен і обняла тітку за плечі.

— Гаразд, тоді нехай це будеш ти. Я заїду пізніше.

— Е ні, тат, — усміхнулася Натен, — ми з тіткою покатаємося разом. Її кабріолет — це просто диво.

— Як скажеш, — Лорент провів їх поглядом, знаючи, що не втримати Маргарет. Він добре розумів, що вона п’є, втративши всіх близьких в авіакатастрофі. Пів року минуло з того часу, але біль був ще живий. Він пропонував їй звернутися до психолога, але вона відмовилася.

— Мій психолог завжди зі мною, — з посмішкою діставала вона фляжку з коньяком.

— Це не допоможе, Марго.

— Ти мене зараз проповідуєш чи сповідуєш? — саркастично відрізала вона. — Дід завжди казав, що коньяк — найкращі ліки проти стресу. І якщо хочеш керувати моєю компанією, то запасись цим.

Їхня суперечка завершилася традиційно — Марго підняла середній палець, наче повертаючись до дитячих часів, коли вони сперечалися, але завжди мирилися. Це була їхня мова дружби, де вони могли сказати одне одному правду, яка б болісною вона не була.”

Берег спогадів

— Нашатир! Несіть нашатир! — пролунав глухий голос звідкись згори, немов пробиваючись крізь туман. Маргарет? Її обличчя наблизилося до мого, розпливчасте, але знайоме.

— Бофін, Бофін, ти мене чуєш? — запитала вона.

— Так, Марго, чую… — Смердючий запах нашатирю вдарив у ніс, примушуючи зібратись.

— Бофін, це я, Іларі.

— Іларі? А де Марго?

— Фух, ти приходиш до тями. Дай-но я витру тобі ніс. Як же ти мене налякав!

Я спробував піднятися. Навколо — тиша студії. Іларі тримала мене за руку, спокійно та впевнено, киваючи на всіх, хто проходив повз, мовляв, усе гаразд.

— Ти як, Бофін? — запитала вона.

— Мабуть, нормально. Трохи паморочиться. Що сталося?

— Це я тебе хотіла запитати, що сталося? Ти перший.

Іларі розповіла, як я раптом знепритомнів під час сеансу, налякавши всіх, через що його довелося перервати.

— Я що, кричав? Що відбувалось?

— Та ні, тільки трохи. Але ми всі трохи перелякались, — усміхнулася вона. — Добре, що я тут, усіх вдалося швидко заспокоїти.

— Ти ж лікар?

— Так, але таке зі мною вперше. Такий випадок, скажімо, екстраординарний.

— Тобі варто проводити мені сеанси?

— Звісно. Просто тепер будемо проводити їх індивідуально, — вона підморгнула. — І трохи дорожче, зате безпечніше для всіх. А моїх клієнтів ти вже більше не налякаєш своїми вигуками.

— Гаразд, згоден. А можеш приїздити до мене додому? Думаю, Бестер буде не проти.

— Чудово! Я якраз хотіла побачитися з нею, давно не бачилися.

— Звісно. Слухай, а ти мене зараз додому не підкинеш? Голова трохи паморочиться.

— І як я тоді повернуся?

— Щось вигадаємо. Я зараз зателефоную до Бестер. А собак ти не боїшся?

— Я їх обожнюю.

Іларі Івіні була жінкою "бальзаківського віку», що носила свій вік з грацією. Злегка повненька, але завжди елегантно вдягнена у темні тони, обираючи вільний крій, шарфи, накидки. Я жодного разу не бачив її в одному і тому ж шарфі двічі. Її вбрання завжди були стильними, підкреслюючи її натуру, без зайвої зухвалості, а волосся — коротко підстрижене, каре з легкою сивиною, що красиво пасувала до її обличчя. Її проникливий і доброзичливий погляд наче заглядав у душу, немов їй було відомо більше, ніж вона казала.

— Твоя машина така маленька, я впораюсь? — запитала вона з легким сумнівом.

— Звісно, якщо водиш свою, то з цією й поготів, — посміхнувся я.

— Але ж у мене автоматична коробка передач.

— І тут теж автомат, для зручності. Бестер, наполягала.

— Тоді вперед!

Ми їхали майже мовчки, кожен занурений у власні думки. Я виконував роль навігатора, Іларі уточнювала маршрут, і ми час від часу обмінювалися короткими фразами. Дорога вздовж океану завжди сповнена спокою й краси, а того вечора захід прикрашав обрій усіма відтінками сутінків, плавно зливаючись із водною гладдю. Океан був тихим, його хвилі, немов дзеркало, повторювали відблиски неба, де клаптикові хмари грали всіма барвами заходу. Все це разом створювало відчуття медитативної гармонії, яка тільки й буває в рідкісні миті тиші.

Іларі то дивилася на захід сонця, то переводила погляд на мене, то на дорогу. Було спокійно та умиротворено — рідкісне відчуття в наші дні.

Під'їхавши до воріт, ми почули задерикуватий гавкіт наших чотирилапих охоронців. Я попросив Іларі вийти та познайомитися з ними, поки заведу машину під навіс.

— Та гаразд, — засміялася Іларі, перекрикуючи гавкіт і обережно наблизилася до "хвостатої банди".

— Аус! Це друг! — кинув я команду і гавкіт одразу перетворився на радісне хвостіння.

Іларі весело раділа собакам, поки я заганяв машину. Тим часом назустріч вийшла Бестер. Вони обнялися, як давні друзі, що не бачилися багато років.

— Вони тебе не загризли? — усміхаючись, запитала Бестер.

— Ні, вони мене просто загавкали. А зараз, здається, залижуть, — віджартувалася Іларі, простягаючи долоні до собак.

— Заходь, я все підготувала для вечора і ти залишаєшся ночувати. У кабінеті Бофа чудовий диван!

— Невже той самий, ваш перший? — зраділа Іларі.

— Він для нас як реліквія — жодних думок його позбутися! — сміялася Бестер.

— Боже, скільки ж ми не бачились? — Іларі захоплено заломила руки.

— За це тобі належить добряче перепасти! — пожартувала Бестер.

— Чесно, боялася, як ти відреагуєш…

— Та з чого б це? Ти для мене завжди залишалася подругою.

— Знаєш, ситуація була трохи… не з приємних.

— Іларі, навіщо людям даний язик?

— Мабуть, щоб дегустувати вино?

— Ось і правильна відповідь! Пішли, все вже готове, щоб згадати все й забути.

Вони обійнялися і знаючи їхню непросту історію, я радів, що вони нарешті знову разом. На терасі все було готове: запечена морська риба, свіжі овочі й "невеличка" бочечка домашнього молодого напівсолодкого вина на кілька галонів. "Так, вечір обіцяє бути довгим" — подумав я і підкликавши собак, ми вирушили до берега, щоб трохи розвіятись.

Ніч повільно накривала обрій. Величезний ліхтар сонця, наполовину занурений в океан, забарвлював небо й берег у м'яку, затишну напівтемряву.

Малеча з втомою й задоволенням розвалилася на терасі. Всі ситі, щасливі й трохи захмелілі. Шезлонги, встановлені замість стільців, створювали атмосферу для невимушеної бесіди, а залишки вечері — бокали з вином і риба, яка оголила свій хребет, — свідчили про вдалу трапезу. Я затягнувся трубкою, випускаючи ароматний дим, який розливався навколо, додаючи моменту ще трохи блаженства.

— Як ви опинились у такому чудовому місці? — запитала Іларі, трохи захмеліла від вина.

— Зняли будинок на рік, доки Боф працює над своєю книгою, — відповіла Бестер.

— Боф! Та невже ти нарешті пишеш? — зіронізувала Іларі, розтягуючи слова.

— Ну, як би вже почав! — пожартував я, видихаючи дим. — Навіть читаю уривки раз на місяць у своєму… “Клубі окультиста”.

— Ти безсовісна падлюка! — жартома обурилася Іларі. — Чому мовчав?

— Хіба ти питала?

— І не раз! А ти лише мляво мукав.

— Почалося…

— І правильно! Нічого не знаю, але хочу брати участь у твоєму клубі!

— Ну, це так, умовний "клуб". Просто видавець запросив кількох друзів, щоб вони час від часу рецензували мої рукописи, допомагали з порадами.

— Тоді і я стану… рецен... рецез... тьху, зрозумів ти мене!

— Ну, точно вже втомилась!

— Та ні, ось коли почну нецензурно лаятися — тоді вже все.

— Ну, тоді, пані, дозвольте піти спати, доки не почалося, — пожартував я, встаючи.

— Дорогий, винеси нам ковдри, вже прохолодно, — попросила Бестер, глянувши на мене з усмішкою.

— Ви збираєтеся зустрічати світанок?

— Аякже! У нас тут ще цілий галон вина, — зухвало підморгнула Іларі.

— Тільки, лайтеся матом неголосно, — відповів я, усміхаючись і затягнувся димом.

— Ой, іди вже давай, п'яний ведмідь, що курить, до свого барлогу, — єхидно відповіла Іларі.

— Ковдри, не забудь! — вже навздогін прокричала дружина.

Ніч видалася мені глибокою й спокійною — я спав без сновидінь, як немовля. Після сеансів з Іларі так було завжди. Певно, підсвідомість, нарешті звільнившись, воліла мовчати до ранку, не сміючи нічого підкинути уві сні. Прокинувшись, помітив, що Бестер, зовсім не лягала. Це насторожило й вийшовши на терасу, я зрозумів, чому. Собаки вже самі гуляли на подвір’ї, а наші милі дами заснули прямо в шезлонгах, обійнявши недопитий бочонок. Очевидно, їхня бесіда тривала до ранку. Торкнувся бочки: ні, ще більше галона залишилося.

Обійшовши сонних жінок, я пішов готувати каву — їхній ідеальний "дзвін будильника". Приготувавши дві чашки, тихенько сів поруч із ними, спостерігаючи, як перші промені сонця грають з їхніх волоссям. Затягнувшись ароматним димом трубки, поринув у свої думки. Час підтискав, і через пару тижнів на мене чекала зустріч у "Клубі окультиста" — треба було закінчити другий розділ.

Чернетка №2 “Прикладна магія”

“А віра є, здійснення очікуваного і впевненість у невидимому. Ці слова апостола Павла слід розуміти в контексті послання до євреїв, де він у 13-му розділі наводить приклади зі Старого Заповіту, що розкривають суть віри. Проте спробуймо розглянути інший аспект віри — знання.

Віра, по суті, є елементом або навіть результатом знання. Коли ми набуваємо пізнання, віра стає природним "бонусом". Як підкреслює апостол Яків, віра без діл мертва, а отже, потребує підтвердження у вигляді конкретних вчинків. Проте варто зауважити, що справа не тільки в тому, у що або в кого ми віримо, а в самій структурі віри як явища.

Згадаймо зустріч Ісуса з апостолами після його воскресіння. Фома, що сумнівався, отримує можливість вкласти пальці в рани Спасителя, щоб пересвідчитись у його істинності. Ісус тоді сказав: "Блаженний той, хто не бачив, але увірував". Це є прикладом віри, яка існує поза видимими доказами, але навіть Фома, як і решта апостолів, уже був свідком численних чудес, які ставали основою для їхньої віри. І їхня віра мала підстави — конкретні “справи”, що їх підтримували.

Таким чином, віра передує знанню і водночас може бути його наслідком. Джерело знань має бути достовірним, щоб породжувати віру як акт довіри. Коли ми накопичуємо інформацію, спираючись на різні джерела, то поступово формуємо внутрішню впевненість, яка перетворює уривчасті знання на глибинне переконання. Ця довіра у свої сили й у здатність до пізнання, врешті, стає основою віри в себе.

Формування знань і віри базується на досвіді, який ми здобуваємо протягом життя, виробляючи переконання, що стають "фортецею" нашої свідомості. Якщо ж віра ґрунтується лише на чужих знаннях, позбавлених особистого досвіду, вона стає хиткою. Рано чи пізно така віра зазнає краху, варто лише похитнутись її основам. Саме наш власний досвід є найбільш надійною опорою для віри.

Зрештою, в що ми віримо, є менш важливим, ніж сила і стійкість нашої особистої віри. Коли віра заснована на досвіді, ми можемо сказати, що перейшли від віри до твердого знання, хоча деякі продовжують називати це вірою…”

Ярмарок

Минуло кілька днів, як я закінчив другий розділ і відредагував перший. Щоб заощадити час, розіслав чернетку поштою всім учасникам майбутньої зустрічі. Я був задоволений виконаною роботою, адже у новому розділі описав різні аспекти вірувань — від християнства до язичництва, наголошуючи на співвідношенні віри й знання. Зрештою, і в голові, і в рукописі перемогло саме знання.

Після чергової зустрічі з Іларі у нас вдома я лише під вечір відвіз її додому. Вона провела для Бестер сеанс регресивного гіпнозу, і розповідь Бестер про те, що вона побачила, вразила мене. Я отримав від неї добрячий нагін за надто сильне занурення під час сеансу. Іларі виправдовувалась, та все ж догану дістали обидві. А мені навіть сподобалась ідея продовжувати сеанси вдома. Бестер, теж була не проти, а я жартома сказав, що треба запастись вином. Жарт був не дуже вдалий, але всі погодилися, що без вина не обійдеться.

Неподалік нашого дому є одне прибережне селище, де ми зазвичай поповнюємо запаси під час щомісячного ярмарку. Дорога туди займає близько години — це тридцять миль звивистою й вузькою трасою, а вранці через затори буває й довше. Останньої неділі кожного місяця на ярмарок з’їжджається мало не вся округа, тож туристів і місцевих завжди вистачає.

Цей ярмарок, справжнє костюмоване свято, щомісяця вабить туристів зі всіх кінців, адже тут є все — від торговців на будь-який смак до циркових артистів та атракціонів з феєрверками. Чия це була ідея — не знає вже ніхто, але всім подобається. Учасники заходу з радістю перевдягаються в середньовічні костюми, занурюючись у гру. Серед прилавків і натовпу походжають "солдати" у важких обладунках, зі списами в руках, запрошуючи на атракціони; торговці, вдягнені в костюми, голосно вихваляють свій товар; "священники святої інквізиції" з суворими обличчями шукають "відьом". Задля жарту, можуть навіть "вкрасти" гаманець, а потім повернути його за невелику платню. Атмосфера середньовіччя захоплює настільки, що часом можна забути, що це лише постановка. Мабуть, випадкова людина могла б подумати, що це зйомки якогось історичного фільму.

На центральній площі селища височіє англіканська церква, збудована ще в 1560 році. Ми познайомились із її священиком, який служить там і дбає про церкву. Спочатку ми з Бестер, думали, що він теж просто актор, але згодом з'ясували, що він справжній священник. У дні ярмарку він вдягає старовинну сутану, а голена голова зберігає тонзуру, схожу на постриг єзуїтів. Церкву, яку побудували ще католики, згодом передали англіканцям. Усередині та ззовні вона виглядає так само як сотні років тому, і, завдяки турботливим рукам отця Фрера, підтримує автентичність, що приваблює туристів і забезпечує засоби для утримання будівлі.

Ранок ярмаркового дня починався зі справжньої служби в церкві. На ній, окрім віруючих, були присутні всі, хто хотів. Ми з Бестер, одягалися в костюми тієї епохи і, заздалегідь домовившись із торговцями, за годину закупили все необхідне. Решту часу до обіду проводили на площі, де відбувались театралізовані вистави, насолоджуючись атмосферою веселощів. Натуральний ель із дерев'яних кухлів був справжньою екзотикою!

Ми сиділи за дубовими столами на вулиці, смакуючи смажені домашні ковбаски та запашний ель, сміючись і спостерігаючи за тим, що відбувається навколо.

— Привіт, Бофін! — раптом, торкнувшись мене за плече, вигукнув Фреєр.

— О, привіт! Ти прийшов нас сповідати? — пожартував я.

— Уявляєш, ні! Просто випити елю з тобою, — весело відповів він.

Одного разу я допоміг йому в одній справі, не взявши грошей за послугу. Відтоді Фреєр перейнявся до мене, намагаючись спонукати мене на шлях християнства. Звісно, я, як справжній поганин, чинив опір, а моє знання Біблії заохочувало його до теологічних дискусій під кухоль елю — іноді навіть більше.

— Ти був сьогодні на службі? — запитав він.

— Знаєш, навіть не відвідуючи церкву, я чув твою проповідь. Акустика розносила слова на все селище.

— Ага! Отже, ти чув мою проповідь?

— Фреєре, ти завжди проповідуєш про віру в Бога.

— Ні, ні! Не ухиляйся! Що ти скажеш про це?

— Євангеліє від Івана 3:16: "Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне". Ти про це?

— О, ти чув! І що скажеш?

— Твій пасаж про образ змія Мойсея дуже вдалий для пастви, особливо красномовно описаний тобою. Але чи знаєш, що син не був єдинородним? Був і другий син, якого батько вигнав — це Люцифер. Він же змій, що спокусив Єву, і той же змій на жезлі Мойсея. Тобі не здається, що цей символізм має глибокий сенс, якщо уникати християнського дуалізму?

— Продовжуй, твоя думка цікава!

— Щоб знайти порятунок, потрібно померти, і це можна прочитати в багатьох місцях Нового Заповіту. Не цитуватиму, бо ти і так знаєш. Головний аспект усіх цитат — вмерти для гріха і воскреснути для життя. Це своєрідне переорієнтування на те, що нібито краще, ніж гріх. Але пам'ятаємо, що гріх з грецької — це не потрапити в ціль. Людина ставить собі мету, не реалізує її, і це називається гріхом. Ціль, як певний досвід, пропонує замінити вірою. При тому віру в єдинородного, тонко перевертаючи історію, відкидаючи інший шлях життєвого досвіду та пропонуючи прийняття на віру досвіду трансцендентного, який нівелює або списує досвід життя як гріх, чи неправильний шлях, — на одному подиху випалив я, зробивши великий ковток елю та заглянувши у вічі Фреєра.

— Та-а-а-к! — після паузи, ковтаючи ель, намагався переварити сказане "святий отець".

— Нам пора додому, бо у нас малеча не гуляла! — урятувала мене Бестер, усвідомлюючи, що після затяжної паузи і ще кількох ковтків елю вести машину доведеться їй.

Це вже не вперше, після моїх висловлювань Фреєр видихав, осушуючи пінтовий кухоль до дна, а потім викладав свою теологічну версію. Замовлялася ще одна порція, і ми могли так наклюкатись, що в кінці вже співали християнські гімни, обійнявшись, а публіка підспівувала, спостерігаючи за нами.

Тоді випивка була коштом закладу, і ми з Фреєром непогано заробили для пивоварів. Бестер, везла мене додому і потім довго вивантажувала і продукти, і мене. З того часу пінта елю завжди була безкоштовною, і багато хто дізнавався про це і пригощав нас, що, власне, допомагало нам швидко скуповуватись на ярмарку. Після того випадку з Бестер ми домовилися, що на ярмарку не більше пінти елю, а вдома, після вивантаження продуктів, хоч залийся. Але, на жаль, не той азарт…

Друга зустріч у клубі

Час настав для зустрічі в клубі, куди було запрошено Іларі. Присман не заперечував, навпаки, навіть виявив зацікавленість і попросив познайомити його з нею. Інші учасники з радістю зустріли Іларі і з цікавістю запитували, в чому полягає суть регресивного гіпнозу.

— Ну що, почнемо зустріч! Всі прочитали чернетку другого розділу? Хто хоче висловитися? — запитав я, ніби натякаючи всім на причину нашої зустрічі.

— Ти протиставляєш знання вірі, — тут же втрутилася Енджел. — Але хіба віра не є також знанням про Бога? Наприклад, коли ми чуємо, що земля кругла, хіба ми маємо чітке знання, засноване на досвіді? Ми віримо тим, хто нам розповідає, як очевидці. Або, скажімо, квантова заплутаність — знову ж таки, ми віримо фізикам, які нібито це довели. Чи не здається тобі, Бофін, що більшість знань, які ми маємо, це більше віра, ніж знання? Навіть твої дослідження в другому розділі — це віра археологам та антропологам. Чому не можна припустити, що віра в Бога заснована на тих же принципах?

— Мені здається, що Бофін мав на увазі інший аспект, — заступилася за мене Люсі. — Знання — це стійка, доведена база логічно послідовних і пов’язаних фактів, які індивід сприймає як основу своєї парадигми. Вибудовуючи певну схему висновків, можна дійти до віри, як звичайно сформованого переконання. Але шлях до цього переконання лежить через пошук інформації, яка лягає в основу знань.

— Якщо врахувати, що віра передавалася в усній формі від батьків до дітей, то не дивно, що, наприклад, у скандинавських народів віра в Одіна та Валгаллу була знанням, — втрутилася в розмову Літел.

— Літел, твоя іронія зрозуміла, — вигукнув Герман. — Справді, половину вірувань, а разом із ними й забобонів, нам прищепили в дитинстві, на радість психологам, а іноді й психіатрам. Очевидно, здатність адаптуватися до реальності є вірою. Багатьом не дано бути носіями знання, оскільки знання зобов’язує стати відповідальним. Віра — це завуальований спосіб перекласти відповідальність на Христа, Норн, Аллаха або на будь-якого святого чи вигаданого міфологічного праведника.

— Взагалі-то я не іронізувала, — спробувала вдавати, що образилася, Літел. — Я мала на увазі не просто передачу вірувань серед північних традицій, а й знання без доказів. Спочатку передавалася готова парадигма з усім пантеоном богів та устроєм життя, як мудрість, якщо хочете, генетично закладена. Іноді віра несе вже готове знання без альтернатив. Терпимість виникає лише тоді, коли це не порушує зони комфорту. В інших випадках це антагонізм, як, наприклад, насаджуване християнство на скандинавському континенті. Поки були набіги вікінгів не на християн, а на можливість збагатитися, усі терпимо ставилися до вівець церкви. Але коли християнство почало насаджувати віру кров’ю та вогнем, це вже стало історією про віру. Знання — це стан, а віра — це доказ. Тому що знання є всередині, і воно зобов’язує людину змінюватися, а віру потрібно доводити собі щоразу, пропустивши літургію чи згрішивши проти Бога. Ось чому у вірі за всіх часів переконували, а знанням навчали.

Я посміхнувся у відповідь на промову Літел, адже саме це я хотів передати у другому розділі. Однак навіть мені не вдалося так чітко висловити суть знання та віри. Літел, відчувши мою вдячну посмішку, вклонилася у відповідь.

— На мій погляд, — перервав коротку паузу в дискусії Вольс, — віра — це спосіб не збожеволіти в той момент, коли немає знань. Дозвольте пояснити, — піднявши руку, він випередив можливі заперечення. — Річ у тім, що ми сперечаємося про одвічну дилему: що було первинне — курка чи яйце? Припускаючи спочатку віру, ми потім, ґрунтуючись на ній, отримуємо досвід підтвердження, а, як описав Бофін, відповідно до досвіду — знання. Таким чином, віра стає самим знанням. І навпаки: якщо людина отримує знання, вона починає вірити, природно ґрунтуючись на знанні. Тож що первинне — знання чи віра? На мій погляд, тут потрібно дати чітке визначення термінам "віра" і "знання". Знову ж таки, взявши за основу опис Бофіна або інші визначення з інших джерел, це все одно залишиться філософським нерозв'язним питанням курки та яйця.

— Як завжди, ви всі маєте рацію й водночас не маєте, — взявся резюмувати зустріч Менфіс. — Коли з'являється яйце, йому не треба вірити в курку, так само як і курка не вірить, що вона має яйце. Їхня віра закінчується на бажанні фермера, яке невідоме ані курці, ані яйцю. Фермер і сам не знає, потягаючись на ганку, чого він хоче сьогодні з'їсти. Він знає, що в нього є курка, і вірить, що вона знесе яйце. Курка теж вірить у це, але не знає, що фермер хоче, так само як і сам фермер. Яйце ж не вірить і не знає нічого, але здогадується, що може стати сніданком!

Мораль цієї дилеми така: у майбутнє потрібно вірити, і, як то кажуть, "по вірі вашій нехай буде вам". Але пам'ятаймо, що знання дає впевненість у завтрашньому дні стільки ж, скільки віра яйця, курки та фермера в Бога.

Менфіс на диво закінчив зустріч вибухом сміху, розрядивши обстановку своїм кумедним, але дуже цікавим прикладом. Іларі мовчала й уважно слухала; на мої натяки висловитись вона подавала знак заперечення. Записуючи всі висловлювання, як старанна студентка на лекції, вона потім шепнула мені, що свої висновки надішле мені на пошту.

Зустріч закінчилася. Я їхав додому, як завжди, розмірковуючи про все почуте. Людині у щось треба вірити; без віри, напевно, не було б розвитку цивілізації. У той самий час не можна сказати, що віра рухала прогрес і призводила до знання. Є завжди щось середнє — сумнів. Саме сумнів є двигуном у розвитку. Балансуючи між знанням і вірою, людина не знаходить спокою в сумнівах, що породжує страх аварії віри і нерозуміння того, що відбувається, тобто знання. І знання, і віра — це елементи свідомості людини, які приводять її до спокою, іноді суперечачи одне одному, а іноді підтверджуючи. Ці два поняття створюють напругу через сумніви. Віра чи знання? Вступаючи в протиріччя одне з одним, вони завжди породжують щось третє. Менфіс прав: “знання дає впевненість у завтрашньому дні стільки ж, скільки віра яйця, курки та фермера в Бога.”

Колесо життя обертається завдяки трьом факторам, що наповнюють наше життя: вірі, знанню та сумніву.