Вступ

Скільки вже мовили та переказали про домовиків — відліку нема. Різноманітних байок і містичних історій стільки, що навіть їх важко сприймати серйозно. Тому, якщо ви вже переситилися цими оповідями — проходьте повз.

А тим, кому цікава справжня, правдива історія, яка трапилася перед новорічними святами саме на Коляду, прошу сісти, де знайдеться вільне місце за столом, і слухати.

Одного разу…

Передмова

Одного разу на Коляду — це точно знають всі. Що? Ні! Не знаєте?
Тоді Вікіпедія вам у поміч, а Гугл — у допомогу. Ви ж сучасні люди, вмієте натискати клавіші і "юзати в неті".

Але почну не з історії, а з того, як я опинився в селі. Бо щоб зрозуміти, чому я, нормальна людина, переїхав із міста в село, вам потрібно знати мою історію. Отже, слухайте уважно!

Коли закінчилася триклята війна, у місті в мене вже не було помешкання. Я залишився один, адже дружина подала на розлучення, а всі інші були зайняті собою — ніхто не захотів мати справу з контуженим диваком. Звісно, можна було трохи пожити у побратимів, які пропонували допомогу, але в них свої сім’ї, і життя мирне не для безхатченків. Я не звик бути побирайлом, та й взагалі, не люблю ставити когось у незручне становище. Це про сумне. Далі не розпитуйте, бо заплачу.

У мене були невеликі заощадження, старий "дирчик" та вірний вівчарка Ларі — ось і все моє багатство. Кошти трохи виплатили за контузію, дирчик — це списаний Форд, а Ларі, як ув’язався до мене, став справжнім другом. Ми завжди могли поговорити, і скажу вам, наші бесіди були дуже довгими і змістовними.

Що-що? Кажіть у це вухо! Бо в це я не чую.
Ні! Та ви що — з глузду з’їхали! Пес не говорив людською, але він гарно слухав, розумів усе і не перепитував. Тож я трохи відволікся.

Я знайшов в інтернеті хатинку на початку грудня. Це було, чорти бери цю контузію… А! Не згадаю. На початку зими і все. Поїхав туди — подивився, і мені сподобалося, то я й купив.

Але не подумайте, що я віддав великі гроші — ціна була цілком символічною. Хата була стара, невеличка, глиняна, з пічкою та лежанкою, які займали половину простору.

Здавалося, що шифером дах застелили тільки вчора, а до того була стріха з соломи, яка вже майже вросла в землю. Але що сподобалося, так це те, що продавець довів хату до ладу перед продажем.

У хаті був душ і туалет, а вода — з колодязя, але вже заведена до будинку. Вікна, хоч і маленькі, але сучасні, пластикові. Коротше, я втюхався в неї, як юнак у першу любов. Справжня квартира зі зручностями на першому поверсі і ще майже гектар землі! Буде Ларі, де гасати, а мені, де городину завести.

Та чому я вам про неї розповідаю? Ви ж у ній сидите! Покрутіть головою — все самі побачите.

О, ще людей зайшло! Переказувати не стану, бо треба вчасно приходити. Ви афішу бачили? Яка година була намальована? А зараз, яка?
Тож слухайте далі, а що пропустили, вам переказують. Так от усе, як я казав, почалося…

Коляда

Ми з Ларі готували в печі різні смаколики. Ларі мені допомагав, коли я нарізав м’ясо. Ну, десь із трьох кілограмів, він долучився наполовину. Добре, що з картоплею не допомагав! Але в приготуванні смаколиків, звісно, трішки допоміг: то сирку, то оселедця трохи, то ще щось. Він лежав поруч, такий втомлений від допомоги, а я щось порався біля печі.

Що я готував? Рецепт дати? Записуйте, якщо хочете.

Берете овочі, нарізаєте їх скибками, а картоплю — на кубики, середнього розміру. М’ясо свиняче, бажано яблучко, також нарізаєте невеликими шматками, як на шашлик. Наливаєте в казан олії і спочатку обсмажуєте м’ясо прямо там, а потім викладаєте картоплю, не перемішуючи. Посоліть, поперчіть, а картоплю накриваєте шаром овочів: цибулею кільцями, морквою, помідорами. Доливаєте води до пів казанка, а якщо є розсіл із помідорів, то трішки його туди також. Потім у піч і терпляче чекаєте з годину.

То навіщо ти мене питала про рецепт, якщо ти його знаєш? От люди бувають!

На чому я зупинився до рецепта? А, дякую. Так от, я порався, а пес втомлений млів біля печі. Раптом він ліниво підвівся, вуха стояком на запічок, і почав уважно дивитися, а потім загавкав.

— Ти що там побачив, Ларі? Чи не кіт часом заліз до хати? — запитав я втомленого собаку.

— Та ні, то не кіт. То щось чудернацьке, і пахне зовсім не схоже, як кіт, — переклав я із собачого своєю мовою.

— А хто ж там? Я нікого не бачу.

— Та ти понюхай, як смердить! Фі! — промовив пес і затулив лапою носа.

— Мені тут більше пахне печенею, що слини повно в роті.

— Ні, ти диви, який нахаба! — почав гавкати охоронець.

— Ну, ти просто так не будеш гвалт підіймати. Треба подивитися, хто там, — повільно підвівшись та розправляючи спину, рушив до запічка. — Немає тут нікого.

— Це тебе немає тут! Чого приперся? — почув я злегка хрипкуватий голос.

— Так, Ларі! Спокійно!

— Це не я, це він-він-він! — знову заходився спантеличений пес.

Ого! Це вже цікаво! А ну виходь, чужак!

— Сам ти чужак! Приперся сюди із собакою, щось на моїй печі шквариш та ще правоту качаєш. А ну, геть звідси, потворо! — почув я той самий голос з хрипом.

Ми з Ларі подивилися один на одного і, відверто кажучи, були здивовані.

— Ти це чув? — запитав я друга.

— Так, чув-чув-чув! — відповів пес і далі гавкав на піч.

— Та вже вгомони свого служаку! Бо й так глухий, а тут ще він, наче грім.

— Я тебе не бачу! Тому давай виходь, бо це не діло.

— Ти не бачиш, бо сліпий. Нічого, зараз прозрієш! — почув я той же невідомий голос.

У ту ж мить рогатина, що стояла в кутку біля печі, вдарила мене в потилицю. Пес тільки очима повів, як побачив це. У нього вони й так великі, а тут зі здивування збільшились удвічі. У голові запаморочилося, і я, напевно, від’їхав в "еміграцію до Риги". Зірочки, як скажені, скакали навколо, співаючи колядки.

Чого ви ржете! То не смішно. Весело їм! Знаєте, як боляче?
Гаразд, смійтеся. А далі сталося диво…

Прозріння

Та ви їжте та наливайте, а я далі розповім. Так, у тому казанку якраз та смачна печеня, що була рівно рік тому.

Холодець? Так, сам варив, пес допомагав, як завжди. Що, мало м'яса? Ну, вибачайте! У мене гарний помічник, а тепер он уже двоє.

Та ні, поки тут повно людей, він не вийде, а от відчути можете.

Як? Тим же інструментом прозріння, від якого і я почав бачити.

Що? Гучніше! Не чую! А! Далі, що було. То ти прожуй, тоді питай.

А! Пиріжки, то вже не я пік, але про це пізніше.

Та не запихай ти двоє пиріжків одразу, бо я не розумію, що ти питаєш.

Смачні? Рецепт? Та йди ти до біса! Пиріжки ще є.

Не пхай усі одразу в пельку, бо подавишся. Їж спокійно, смакуй та слухай.

Коли я прийшов до тями, то лежав разом із Ларі в одній позі. Спершу подумав, що друзяку теж "пришибли". Та ні, він дивився в одну точку, наче зачарований, і дихав.

— Не бійся! Пес живий. Ми вже з ним поговорили та домовились. Тепер із тобою треба поговорити, — почув я хриплий голос від рудої плями, що сиділа навпроти нас за столом.

— Ти хто, бісова душа? Живих раків тобі в штани!

— О! То ти бачиш? Виходить, рогатина допомогла. Гарний інструмент! Підводься, ти не зв’язаний, і я не русня фесебешна, тортури не буду робити.

— Ти навіщо мене так пригрів, чортяко ти руда?

— Наче об припічок не вдарився, а таке щось морозиш. Вставай, кажу тобі. Серйозна розмова має бути.

— Яка розмова? — не розумію, що від мене хоче ця рипуча руда потвора.

Він зітхнув так потужно й тяжко, наче душу витяг із мене. Чортяко проклятущий. Я підвівся, поклав у другий кут рогатину, від гріха подалі, і сів на низьку лаву біля печі. Поглянув на казан, від якого перло смачною вечерею.

— Ну й що ти хочеш від мене?

— Раз ти сюди засилився, то маєш знати правила, як із домовиками поводитись.

Я всяке подивився за свій вік, тому вирішив зачекати, чим це закінчиться. Тут уже просто була цікавість. Такого зі мною ще не було, це щось новеньке.

— Віщай, потворо! — махнув я рукою в бік рудого.

— Як тебе звати? — промовила пляма.

— Іваном кличуть. А пес — Ларі.

Пес повернув голову на своє ім’я, а в очах я побачив якусь втому й не від м'яса.

— То ти знав про цього чувака? — запитав я другана.

— Так-так-так! — зізнався пес.

— І чого мовчав?

— Так ти був сліпий, але не безнадійний, — промовив хриплий.

— Цікаво! Ну й що далі! — мовив я і зиркнув на казан. — Слухай, то за вечерею, може, сто грамів заспокійливого? — запропонував я.

Пес зітхнув і затулив морду лапою. Рудий проявив свої форми й став більше схожий на кота, ніж на якусь руду неймовірність.

— Давай дійсно, як в українській традиції, почнемо знайомство. Бо то не діло — війну починати у своїй оселі, та ще й із котом, — запропонував я котоподібному.

— Сам ти кіт! Я домовик, хазяїн цього дому, й ти в мене в гостях, — промуркотів хриплий, схожий на Колядьского кота.

Я почав накривати на стіл та викладати всі страви, які були. Дійсно, сьогодні свято. Коляда — це не аби що, а день, який наші пращури святкували, як зараз новий рік.

Що було на столі? Те саме, що й зараз. Тільки пиріжків не було.
Ось дивіться, що є: капустка квашена, бочкові помідори, огірочки хрумкі, сальце з прорістю, холодець, Колядська юшка, яку звуть кутею, і, за звичаєм, печеня з казана у голові столу.

Парок підіймався від гарячої страви, а навкруги згуртувалися тарілки з усім іншим закусом. Пляшка напою була прозора, як гірська закарпатська річка.

Що, звідки це все? Чи ви про напій? Ти закусюй, бо я бачу, що язик у тебе вже заплітається і питання дурні питаєш.

Та відсуньте ви капусту від цього добродія, бо зараз пикою буде там! Не вміє він закусювати, розвезло дядька.

Так от, накрив я на стіл, хильнули ми ще одну чарчину, та почали їсти те, що Коляда послав. Хвала Богам пращурів!

Було дивно спостерігати, як потвора, схожа на кота, бере на вилку капусту та справно наминає холодець, густо змащений хроном, відкушує хліб із салом, вм’яв запашну печеню. Колір кота-домовика змінився з темно-рудого на яскраво-рудий. Він став більшим, наче страви його наповнили, як той мішок із борошном.

— Як тебе кличуть, хазяїне? — звернувся я до великого кота.

— Орчик! — вигукнув домовик, набиваючи собі рота.

— Наче з місяць не їв, — зауважив я, споглядаючи, як він поглинає їжу.

— Чого тебе так назвали?

— Не знаю, чому! Назвали так перші господарі, то з того часу я й став Орчиком.

Пес зиркав, то на кота, то на мене в нашій бесіді, й був, наче не причетний. Певно, він це все вже знав давно. Позіхав та витягував лапи, показуючи всім виглядом — нарешті, усе буде добре.

Сповідь

Що ти питаєш? Що дійсно? Він їв, чи я це придумав? Та сам ти придуманий! Заберіть у цього добродія гранчак, бо йому вистачить.
Ви, шановний, наче нормальний, а коли щось уявите, то самі потім не вірите своїй уяві.

Коли я брехав? Завжди правду кажу!
Покладіть цього буркотуна он туди на лежанку, щоб не молов дурниць, бо він мене починає дратувати.
Макітру йому на голову й баняків на ноги.

Що далі?! Не звертати уваги на нього! Ну добре.

Далі була історія від домовика. Він мені дав згоду переказати. Наче на сповіді, попу оповів усе своє життя і про всіх, хто жив тут.

"Коли побудували хату, то мене й започаткували в ній. Тільки не так, як у вас, людей, водиться. Нас, домовиків, започатковують у корзинці. Це справжній ритуал наших пращурів. Робиться на великі свята, але не церковні, щоб ти знав. Бо попи нас не люблять і називають бісовою силою. Хоча то вони у своїх сутанах виглядають, як чорти. Так от, є обрядові свята, й нас гарно започатковують після Маковія.

Коли все вже зібрано та заховано до комори. Якщо ви бажаєте домовика на добро, то його треба зробити до Коляди. А краще осінню, на свято врожаю, бо тоді саме найкращий час. Рівнодення вирівнює енергії, а в ці часи відчинені дуже сильні потоки добробуту.

Треба зібрати десь жменю всіх видів насіння, які є у вас у коморі. Викласти у якнайгарнішу посудину, яку ви дістаєте на свята, та перемішати все ретельно. Затопити піч, і на столі, де ви завжди вживаєте їжу, все це робити.
Запаліть світильник. Зауважу, не свічки, а світильник на оливі або на жирі. То не є складно, але важливо. Головне, щоб гніт був гарний. Олива або жир має бути природний, справжній, бо то символ добробуту.

Візьміть шматок від своєї одежі, наприклад, натільної сорочки. Має бути шматок жіночої та чоловічої тканини.
Загорніть насіння в ці шматки тканини. Один шматок — то голова, а другий — тіло. Голова в чоловічу тканину, а тіло — в жіночу. Зшийте ті частки між собою. Чоловічу частину шиє жінка, а жіночу — має шити чоловік. Але не просто мовчки, а кажіть такі слова разом, біля світильника:

Шиємо не ляльку, а духа помічника,
Домовика-хранителя — боронителя!

Духа добробуту нам на радість,
Ворогам на муки та слабкість!

Хай хата ця буде в достатку,
Горе обминає злодіям у горлянку!

Радість та свято в хаті буває,
Біда та напасть геть заблукає!

Бережи нас домовик-хранитель,
Будь у хаті ратівник-спаситель!

Бережи від ворогів та заздрісників,
Відведи від ганебних загарбників!

Хай буде так! Буде так!

Як шиєте все це, то й промовляєте постійно. Придумайте імʼя для домовика та разом тричі проговоріть на ляльку. Постеліть у корзині, наче для немовляти, й покладіть туди ляльку та різні смаколики.

Поставте під піч та промовте:

Як вік хаті — вік тобі,
Міцність хаті — сил тобі,
Добробут хаті — благ тобі,
Домовик у хаті — мир тобі.

Після того туди й не лазьте та не витягайте, якщо не збираєтеся переїжджати до другої оселі. А що робити в такому разі, то не скажу.

Так мене започаткували. Та був тоді в хаті в цих добрих людей кіт рудий, як я зараз. Він наді мною взяв опікунство, тягав мені їжу та грався зі мною, поки я зростав. Тому я й схожий на кота.
Хто з домовиком грається, тим і переймається.

Ці люди були заможні та мали добробут завжди, бо я їм допомагав.
Діток у них було пʼятеро, усі здорові та гарні. Довго ми так жили разом, аж поки не почалася війна. Тоді з усього села ця хата лишилася цілою. Як до хати заходили загарбники, то я їм тут давав таких стусанів, що вони тікали далі, ніж бачили. Та й до будинку боялися потім підійти.

Так сталося, що хату покинули. Усі вирішили перебратися в місто. Тому і продали тобі, довівши її до тями. А я вже повʼязаний із цим будинком назавжди. Він помре, і я з ним теж. Отака історія.

Тому, якщо хочеш добробуту, то слухай мене — й буде тобі добро та радість."

От така переказка, шановні гості. Можливо, дещо я не розповів, та то вже інша історія.

Випадок

Що повільніше? Що повторити? Ви записуєте?
Не буду я повторювати! То не інструкція.
Ви якісь дивні! То рецепт дай, то що на столі було, тепер заговір їм продиктуй. Треба було слухати, а не пошепки щось там між собою гомоніти.

Отже, рік після того я дійсно був, як пан. Усе, що не почну, — усе до ладу. Урожай був такий, що погріб довелося розширювати. Ще й на базарчику дещо продав. Такий не великий заробіток, але мені з Ларі та домовиком вистачило б.

Ремесло також приносило статки. Ось, ложки ріжу та тарілки з дерева роблю. Хто ще не має моїх виробів тут у селі? А скільки вже замовлень, що не встигаю!

Вірите, чи ні, а відколи я здружився з домовиком, усе стало складатися до ладу.

Чому я вас сюди позвав? Розповісти про новину? Зачекайте ще трохи! Ось свято, то я ділюся тим, що маю, і пригощаю Колядою.
Що, хіба вечеря була не смачна? Чого тобі так крутить, аж йорзаєш на стільці?
Ти попу віриш? А мені не віриш! То всі знають, що він брехун! Кому вірити? Мені зазвичай! Вір тому, хто правду каже, а не брехуну. Отож, мовчи і слухай, бо зараз найцікавіше буде.

Одного разу, коли я порався на городі, хилитаючись на лопаті туди-сюди, почув, як Ларі, який теж без лопати, нарив ямок, а я саме закопував назад.

Та ні! Картоплю посадили, і йому так сподобалось, що він із весни допомагав мені — то посадити, то відкопати, і приносив назад у погріб. Він був радий, що знайшов, а я — що закопав знову. От така забавка.

Чую, мій пес біля воріт розривається.

— Чужа-чужа-чужа! Не лізь, укушу-вкушу-вкушу!

— Ти на кого там так визвірився, охоронцю?

— Добрий день, Івану! — почув я за тином співучий голос.

Пес замовк та почав крутити головою із цікавості. Хто ж там? Відчиняю хвіртку, а там стоїть жіночка, наче підліток: не висока, миловидна й усміхнена.
— Здоровенькі були, пані! — усе, що зміг вимовити я.

— Доброго дня, пане Іван! — відповіла красуня. — Мене звуть Дарина, я ваша сусідка, напевно.

— Це сусідка з лівої чи з правої сторони? — поцікавився я, вказуючи руками.

— Он із тієї хати, — вказала вона в інший бік, де моя огородина єдналася із сусідською, а хата була за нею.

— То чим я можу вам зарадити?

— Мені підказали добрі люди, що ви можете допомогти, бо ви майстер на всі руки.

— Брешуть люди!

— Чому це?

— Бо я швидше на всю голову! — спробував я пожартувати.

— Ах-ха-ха-ха! — розсміялася вона. — То вірно сказали, що ви гуморист. Ви зможете мені допомогти?

— Це залежить, пані Дарино, у чому допомогти. Наприклад, якщо ви вареники не одужаєте самі з’їсти, ми з Ларі вам допоможемо. Так, Ларі?

Споглядаючи на неї, потім на мене, пес висолопив язика й почав радісно хекати, особливо на слові "вареники".

— То не проблема! Вареники будуть, якщо допоможете, — усміхаючись відповіла співуча жінка.

— Ну ходімо подивимось, чим можемо вам допомогти. Ларі, разом! — покликав я свого помічника.

— А він як? Чемний пес! — збентежилася панянка.

— Який пес? — запитав я у свого хвостатого.

— Чемний-чемний-чемний! — відповів він радісним гавканням та вилянням хвоста.

— А ви що, боїтеся собак?

— Навпаки! У мене є німецька чорна вівчарка, на ім'я Мара. Я не знаю, як вони будуть контактувати.

— От зараз і подивимось! Дівчинка з хлопчиком завжди знайдуть спільну мову. Вірно, Ларі?

— Так-так-так! — підтвердив вельми задоволений пес.

Так ми познайомилися, і наші собаки також. Дарині потрібні були чоловічі руки, щоб усе зробити до ладу в помешканні й не тільки… Можливо, я не на всі руки майстер, як про мене пліткують, але те, що вони з плечей, а не з дупи — то вірно.

Що про неї вам розповісти, ви всі її знаєте. Ось пиріжки ви їсте, чиї? Як гадаєте? А вареники, які вона робить на пару! У-у-у! Біля печі, як справно керується, наче не городянка, а все життя жила в селі.

Так от, шановні мої гості, а тепер головна новина!

— Пані Дарина! Будь моєю дружиною! Виходь за мене заміж! — протягуючи обручку, мовив я.

— Я згодна, пане Іване! — своїм співочим колядницьким голосом відповіла Дарина.

— Будьмо! Довгі роки щастя вам! — вигукнули всі.

— Щастя-щастя-щастя! — підтримали в один голос вівчарики.

— Хай буде так! — вигукнув домовик і кинув рогача на когось.

Епілог

Пройшов деякий час і в нас народилося семеро діточок. 

Що? Га? Та ви що там шепчете? 

Ні-ні! Не в нас! Ми вже старі для цього. У наших собачок — у Ларі та Мари. 

А ви що подумали? От люди!

Гарних вам колядок та чудових свят! Бережіть себе і дружіть із домовиками, якщо бажаєте добробуту та щастя у ваших домівках.

Хай буде так!