Передмова

«Ми знаємо, хто ми є, але не знаємо, ким можемо стати». — Вільям Шекспір

Чи траплялося вам, сидячи в теплі біля каміна, де вогонь тріщить, а в руках — келих улюбленого напою, відчути той особливий, важкий спокій після щедрої різдвяної вечері? Якщо ні, то варто спробувати, адже саме такий спокій, немов небесне блаженство, дозволяє поринути в мрії. І хоча жодна жива душа не відчувала справжнього небесного блаженства (про це мовчать лише ті, хто вже відійшов), спробуйте на Різдво подарувати собі той неповторний стан умиротворення.

Такий спокій — лише ілюзія, бо доля вміє грати з нами, а різдвяна ніч завжди приховує несподіванки. Усе може змінитися в мить, і тоді ви пізнаєте справжнє, невимовне блаженство — в порівнянні з яким ваш тихий затишок здасться лише тінню справжнього щастя. У цій різдвяній історії ми побачимо, як різниця між затишком і справжнім блаженством здатна змінити все.

Лавка хитрощів

Знайомтеся, я Воланд. І ні, це не псевдонім і не Булгаковський персонаж. Я справжній Воланд — моє ім’я від народження, можу навіть показати документи, якщо треба! Чому саме таке ім’я? Не знаю, що думали мої батьки, напевно, читали «Майстра і Маргариту» десь перед Різдвом, адже народився я якраз за день до цього свята. Батько завжди називав мене своїм «різдвяним подарунком» і сміявся, а мати лише хитро усміхалася. О, вони ще пошкодують про це, думав я з дитинства, адже мав вдачу вкрай непосидючу та бунтівну.

Забавні витівки мого дитинства змусили батьків виділити мені куток у домі, де я не раз залишався на покарання за свої «подвиги». Місце це було обставлене особливо: там стояв стелаж із книжками та світильник — так, щоб мені було що читати і над чим подумати. І, здається, це була частина батьківського плану: саме тут я полюбив книги, які пізніше стали частиною мого життя.

Моя спадщина — стара, затишна книгарня, де теперешній «я» продає книжки та різні інтелектуальні головоломки, які додають життя цікавості. З часом ця лавка отримала назву «Лавка хитрощів», адже сюди приходили покупці за не тільки книгами, а й за маленькими головоломками з підступом. Деякі хитромудрі пазли я майстрував сам, а інші постачали різні виробники. Книгарня розширилася, і з часом стала своєрідною крамницею пізнавальних ігор, що дозволяла мені втілювати свої бажання, забезпечуючи достаток і свободу.

Особливо пожвавлено тут бувало перед Різдвом. Тоді я кликав на підмогу свою давню подругу Бетсі. Ми завжди були друзями, і хоча розмови про одруження не заходили далеко, наші посиденьки за кавою чи чаєм могли тривати всю ніч. Бетсі мала трьох дітей від попереднього шлюбу, і хоч її колишній чоловік допомагав фінансово, вона мала умови — одруження з іншими чоловіками могло значно зменшити його підтримку. Але така вже стояла крапка в нашій дружбі, і з роками вона навіть перестала намагатися познайомити мене з кимось. Я ж, своєю чергою, вже звик до свободи, книг і головоломок, які наповнювали моє життя.

Отже, що ж мені хотілося розповісти? Цього року, якраз перед Різдвом, сталося дещо особливе — різдвяний подарунок, якого я зовсім не очікував...

Міраж у вікні

Дверний дзвоник у крамниці не змовкав. Люди заходили й виходили без перепочинку, як потік, що хлинув перед Новим роком. Бетсі ледве встигала пакувати подарунки, а я, наче заведений, бігав від прилавка до стелажів, намагаючись приділити увагу всім — особливо дітям, які з галасом тягнули коробки з іграшками та головоломками. Лавка просто розривалась від дитячих вигуків і батьківських розпитувань.

— Мамо, купи мені це! — наполегливо вимагала дівчинка, показуючи на чергову коробку.

— Це для хлопчика семи років підійде? — запитувала жінка з конструктором в руках.

— Ой, які кумедні клоуни! — тягнучи з вітрини іграшкових клоунів, щебетав малюк, якому не було й п’яти. Один із клоунів затулив очі, другий — рот, а третій — вуха.

— Обережно! Вітрина зараз завалиться! — тільки-но я це вимовив, як вона справді полетіла на підлогу.

— Ой, вибачте, будь ласка, — жахнулася мати, намагаючись забрати іграшку в дитини.

— Та нічого страшного, я її щоранку будую заново, — посміхнувся я, наче таке тут трапляється щодня.

Так приблизно проходив кожен день перед Різдвом. Завдяки моїй поблажливості та посмішкам на адресу батьків, їхні діти отримували додаткові подарунки — і часто самі батьки не йшли без книжки або приємного сувеніру. Бетсі, хоч і була терплячою, час від часу дивилась на мене зі здивуванням і трохи обуренням, мовляв, “скільки можна терпіти?” Я ж відповідав їй поглядом: “Тихіше, це приносить прибуток!” І дійсно, за розбиті вітрини або випадково роздерті пакунки нам залишали певну компенсацію, так що збитків я не мав, лише спогади.

Щороку я щедро оплачував допомогу Бетсі та дарував її дітям гарні подарунки — це стало нашою передноворічною традицією, яка, здавалося, радувала її не менше, ніж мене. І вона завжди залишалася поряд, допомагаючи пережити цю крамничну “гризню” до останнього клієнта.

Того дня, коли в крамниці був справжній хаос, я кинув погляд на вікно, де стояла прикрашена ялинка. І тут, крізь легкий туман, що залишався від зимового повітря, я побачив пару очей. Вони дивилися крізь спітніле скло — широко розкриті, вдивлялися прямо в мене. Це були дитячі очі, звичайні, ніби нічим не примітні, але водночас вони мене поглинули. Я завмер, наче паралізований: здалося, що світ на мить зупинився. Навіть звук дзвоника стих, і вся крамниця затихла, залишивши мене наодинці з тим поглядом.

Ці очі — щось було в них таке, від чого всередині все обірвалося. Ніби всі емоції, які я довго тримав глибоко в собі, виринули назовні: біль, радість, гнів, розчарування, а разом із ними ще безліч незрозумілих, суперечливих почуттів. Вони впали на мене лавиною, такою несподіваною і сильнішою, ніж будь-що інше. Усе ніби спинилось, і я забув про все, про людей довкола і про їхні вигуки.

— Воланде, ти в порядку? — злякано звернулася Бетсі. Її голос змусив мене прийти до тями, і я відчув, як спадає чарівний серпанок.

— Що? Так, все нормально, — пробубонів я, навіть не усвідомлюючи, що говорю.

— Ти можеш ще щось сказати? Ти можеш рухатись? — її голос був тривожний, і я зрозумів, що вона злякалася, як свого часу, коли інсульт трапився з її батьком.

— Так, не хвилюйся, — посміхнувся я, махаючи руками, щоб розвіяти її побоювання. — Все гаразд.

— Більше так не лякай мене! Ти ж знаєш, що це для мене страшно.

— Більше не буду, обіцяю, — заспокоїв я її.

Та коли я знову подивився у вікно, тих очей уже не було. Залишилася тільки ялинка і легкий туман за склом. Мабуть, це мені привиділося? Але щось у серці не давало спокою, якесь незрозуміле відчуття, що цей погляд не був просто міражем. Він залишився у мені, сховавшись глибоко, як відбиток тієї миті, що триватиме вічно.

“Мабуть, обдумаю це надвечір за келихом “психолога”, — промовив я подумки. — А зараз пора до роботи. Подивись, скільки людей хочуть придбати мої хитрощі.”

 Вечірній “психолог”

Відтоді як загинули мої батьки, я більше не ходжу до психолога. Мій психолог тепер — келих вина та мʼяке крісло біля каміна, де, загорнувшись у теплі шкарпетки, я веду свої розмови в голові. Це і є мій власний спосіб “сповіді” — зручний, теплий, і без необхідності комусь відкривати душу.

Трагедія їх загибелі розбила мене на дрібні скалки. Поліціянти, здавалося, намагалися знайти провину в мені, випитуючи про все так, наче це я їх вбив. Огляди, опізнання понівечених тіл, все це висмоктало з мене життя, перетворило на майже пусту оболонку. Потім була серія сеансів з психологом і "дружні" поради відправитися на відпочинок у санаторій. Але від чого відпочити? Від себе? Від спогадів?

Вони всі там бовдури! Усі кажуть, що час лікує, та це не правда — все залишається всередині, як затонулі уламки, що підступно ранять при найменшій згадці.

Якось, у черговий з тих нестерпних днів, я випадково зайшов у бар. Раніше я лише іноді дозволяв собі слабкі напої, але того разу було інакше. Сидів собі на стільці, як раптом біля мене з’явився дуже дивний, білий як сніг, дід.

— Воланде, привіт, — звернувся він до мене, наче ми зналися вже давно.

— Привіт, — відповів я, насторожено і з недовірою.

— Співчуваю тобі, — похитуючи головою, промовив він, і важко сказати, чи від старості, чи від співчуття.

— А ми хіба знайомі?

— Ні, і не мусимо бути знайомими. Просто так вийшло, що я знаю про твоє горе.

Його спокій ледь не вибив мене з рівноваги.

— Про цю трагедію не знають хіба що білки, — знову заговорив дід, підморгуючи.

— Білки? — недовірливо перепитав я.

— Забудь, не про те мова. Краще ось, випий це. Але пий повільно — смакуй, розмірковуй. Думай над кожною краплею, але не напивайся.

Він посунув мені келих із густою рідиною, що мала незвичний бурштиновий відтінок.

— Ви точно знаєте, що це можна пити? — з підозрою запитав я.

— Так, хлопче. Це твоя доза. Більше тобі не треба, якщо, звісно, не хочеш спитись до амнезії, — наставляючи, продовжив він.

— І все ж, хто ви такий? — вперто запитав я, не опускаючи келих.

— Тобі не обов’язково це знати. Але, щоб ти трохи розслабився, скажу: я знав твоїх батьків. Запам’ятай їх такими, якими вони були при житті. Не ходи до них на могили, не роздирай своє серце, і не тривож тих, хто вже знайшов спокій у потойбіччі. І знай, що вони тобою пишаються. Живи далі, хлопче. Продовжуй їхню справу і не дозволяй сумніву тебе зламати. Твоя любов до них — це твій обов’язок жити.

В його очах я побачив те, чого давно шукав: розуміння. Слова старого прорвали мене, й, намагаючись заховати сльози, я зробив ковток. Смак цього напою наче розтопив усі згадки про горе, я відчув, як мої думки стають легшими. А коли відвернувся, щоб знову поглянути на нього — діда вже не було.

— Ей, а куди подівся старий? — запитав я бармена.

Він здивовано зиркнув на мене.

— Який старий? Ви тут сидите самі і глушите вже третій келих.

— Може, вам досить? Я викличу таксі, — співчутливо озвався бармен.

— Ні-ні, я сам дійду, — пробурмотів я, але його наполегливість таки змусила мене погодитися.

То був дивний вечір, та ще дивніше було прокинутися вдома наступного ранку. Лише слова діда крутилися в моїй голові, наче мантра: “НАСТАВ ЧАС ЙТИ ДАЛІ”.

Несподівані очі незнайомки

— Так що ти вчора побачив таке страшне у вітрині, що закляк і налякав мене? — запитала Бетсі, настирливо доскіпуючись ще з самого ранку.

— Ти не повіриш, але я побачив очі незнайомки. Вони мене вибили з колії, — відповів я, обираючи слова.

— Невже закохався в них? — усміхнулася Бетсі з насмішкою, кидаючи косий погляд.

— Та ні, ти що! Просто... таких очей я ніколи не бачив, — спробував відмахнутися я, але думки про неї вже накрили хвилею спогадів.

— Ага, розкажи мені! Та ти зранку як зачарований ходиш! Ой, я виставлю святкову поляну за цю незнайомку, якщо вона заарканить тебе у свої обійми, — наче не до мене промовила Бетсі з удаваною байдужістю.

Звісно, я промовчав, щоб не отримати нову порцію сарказму. Але вона мала рацію: всю ніч я провів у роздумах про ті очі. Незрозуміла буря емоцій, неспокій, що пробудилися в мені, не давали спокою, мов у юнацькі роки, коли закоханість ще мала присмак таємниці.

День промайнув у звичайній різдвяній метушні. Бетсі пішла раніше, додому, до своїх хлопців. Я лишився закривати крамницю, підраховував касу, нотуючи останні числа у маленькому зошиті, сидячи спиною до входу за старим секретером, що його змайстрував мій батько. Раптом дзвіночок над дверима озвався, мов нагадування: щось залишилося невирішеним.

— Ми зачинені! Приходьте завтра! — промовив я, не повертаючись.

— Добрий вечір, — пролунав ніжний, дзвінкий голос. Слова зачепили мене, мов щось далеке й рідне.

Я обернувся, і переді мною постали ті самі очі. Вони належали жінці — невисокій, з легковажним дитячим капелюхом, який додавав їй загадкового вигляду. На перший погляд, вона могла здатися дівчиною, але вираз обличчя свідчив про глибокий досвід і розуміння. Жінка стояла, дивлячись на мене трохи сором’язливо, проте її очі світилися тихою усмішкою.

— Вибачте, що так пізно, але я завжди повертаюсь додому, коли ви вже зачиняєте крамницю, — її голос линув, мов мелодія різдвяних дзвоників.

Я мовчав, поглинутий цими незвичайними очима, що повертали мене у минуле, до спогадів про матір, наче жінка переді мною була її відлунням.

— Не звертайте уваги на мій капелюшок, — жартома промовила вона. — Мене нерідко приймають за підлітка, але, знаєте, це не завжди на шкоду. І до речі, я не привид, — вона простягнула тендітну руку, усміхаючись. — Мене звуть Емілі.

— Воланд, — відповів я, намагаючись приховати розгубленість.

— Воланд? А де ж ваша свита, місір? — глузливо запитала вона, грайливо змахнувши бровами.

— На жаль, без свити, тому і блукаю сам, — відповів я, відчувши якось раптово, що напруга спала.

— Воланде, я шукаю подарунок для свого племінника. Йому сім років. Ви не допоможете?

— Звісно, допоможу! — відповів я, остаточно прийшовши до тями.

Поки я шукав на полицях, Емілі продовжувала говорити про свого племінника, і кожне її слово звучало, мов музика. Згодом я знайшов одну головоломку-гру — якраз те, що могло б сподобатися такій допитливій дитині.

— Це саме те, що треба! — зраділа вона, риючись у кишенях куртки за гаманцем.

— Це вам подарунок, — відрізав я, відчуваючи, що інакше не зможу.

Вона підняла брови, а її великі очі заблищали з подивом і радістю.

— Тоді, у такому разі, запрошую вас на вечерю, — запропонувала вона, не втрачаючи жартівливого настрою. Я відчув, як десь глибоко всередині з'явилося тепло, наче розпалене різдвяними вогнями.

— Я згоден, — промовив я, намагаючись тримати себе в руках, хоча серце вистукувало ритм нових, майже забутих емоцій.

Ми ще трохи поприбирали разом у крамниці, сміючись і жартуючи. Її легкі рухи і невимушений сміх створювали атмосферу затишку й домашнього тепла, наче вона давно вже була тут хазяйкою. Я почав відчувати, що ця зустріч — лише початок, який обіцяє події, мов хвилі на каруселі бажань. 

Вечеря спогадів

По дорозі ми з Емілі з’ясували, що обидва віддаємо перевагу домашній кухні і зовсім не любимо пафосні ресторани. Це нас зближувало. Тож вона запропонувала завітати до її подруги в невеличке кафе. Попередньо зателефонувала, замовивши столик. Кафе було маловідоме, але популярне серед обмеженого кола друзів і запрошених гостей — потрапити туди можна було лише за рекомендацією і записом.

У кафе готували так, як удома, за перевіреними рецептами близьких людей. Там навіть могли приготувати вашу улюблену страву, якщо надішлете рецепт заздалегідь. Усередині все виглядало, наче в затишному будинку друзів. Інтер’єр нагадував атмосферу сімейного свята: старовинні меблі, картини з історіями, полички, заставлені книжками і дрібничками, що підсилювали відчуття, ніби ти тут уже бував.

Нас зустріли привітно і провели в невеличку окрему кімнатку, де горіли дві романтичні свічки, потріскував камін, а в кутку стояла новорічна ялинка, прикрашена у ретро-стилі. У повітрі витав аромат хвої і кориці, настрій був сповнений теплом і затишком. Я подумав, що було б чудово скуштувати щось м’ясне із добрим червоним вином, але, виявилося, Емілі вже замовила саме це.

— Ти не проти м’яса з чарівним молодим напоєм? — запитала вона, якби ненароком вгадуючи мої думки.

— Я на все згоден! — закивав я, передчуваючи вечір смакоти і гарну бесіду в затишній атмосфері з цією незвичайною жінкою.

Затишно тихо грала різдвяна музика, і ми, смакуючи плоди Бахуса, розмовляли про життя. Склалося цікаве правило: по черзі задавати один одному запитання, на які обов’язково треба відповісти. Розпочала вона.

— Коли ти народився? І де твої батьки?

— Я народився за день до Різдва, — відповів я, ковтнувши вина. — А батьків не стало, коли я був підлітком. Вони загинули в автокатастрофі.

— Ой, вибач, я не знала… — опустила очі Емілі, ледь відвівши погляд.

— За що перепрошувати? За те, що я народився, чи за аварію? — намагався розрядити ситуацію жартом.

— Ти здивуєшся, але у мене щось подібне, — злегка всміхнулась Емілі, хоча в її погляді на мить промайнула печаль.

— Чекай! Я не зрозумів… Що, справді?

— Що, документи показати? — жартівливо відбила вона.

— Ні, вірю на слово. Я й сам так кажу, коли мене запитують, чи Воланд — моє справжнє ім’я, — посміхнувся я у відповідь.

— Тож… я теж народилась за день до Різдва, просто трохи пізніше, — розповіла Емілі. — А батьки загинули, коли мені було п’ятнадцять. Мене виховувала старша сестра. Отакі справи.

— Вибач… — почав я, але вона перебила, лукаво посміхаючись.

— За що? За народження чи за аварію? — передражнила мене, показавши язика.

Ми засміялися, і я раптом відчув, як легко і природно нам разом. Слово за слово, і я зрозумів, що мені давно не було настільки комфортно з кимось новим. Я поставив наступне запитання:

— Чим ти займаєшся? Бо, здається, про мене ти вже все зрозуміла…

Емілі на мить замислилася, ніби збиралася розповісти щось особливе, що змінило б цю розмову. І цей момент наповнив наш вечір особливою атмосферою очікування чогось незвичайного.

— Я організатор різноманітних веселих свят в одній відомій компанії. До речі, про ярмарок з атракціонами ти чув? Так от, це моя робота. Завдання полягало в тому, щоб створити типовий американський ярмарок, майже імітацію. 

— І що з цього вийшло? 

— Приходь і сам побачиш! 

— Де ти живеш? 

— В цьому місті. 

— Я тебе ніколи не бачив! Дивно! 

— Я багато подорожую по країні та за кордоном, тому, можливо, ми не зустрічались. 

— Напевно так, бо я теж не сиджу на місці. 

— Про твій магазин ходять легенди. Діти моїх друзів хизуються: “Де ти купив подарунок? У Воланда у лавці хитрощів”, — з посмішкою сказала Емілі. 

— Так, про мій магазин знали ще як про книгарню моїх батьків. Після їх загибелі я успадкував майно та додав ігри з хитрощами. Вже тридцять років я веду цю крамницю, а батьки, якщо я пам'ятаю, отримали її від мого діда. 

— Ти пам'ятаєш діда? — Я бачив його лише один раз живцем у барі після трагедії. Але це лише моє здогадування, фотографій немає, і батьки не розповідали нічого. 

— Я знаю свого діда та бабусю, але їх вже нема з нами. — Небесне блаженство, вони вже там! 

— Напевно.

Знялась пауза, і, погрузившись у роздуми та спогади, ми трохи помовчали. Засиділись допізна, і ввічлива господиня натякнула нам, що або переходьте до номера в цьому ж будинку, або час вирушати додому. Ми подякували, розрахувались — я за м'ясо, на тому наполіг. Емілі — за Бахуса. Вийшовши на вулицю, я зрозумів, що додому не хочеться. Удвох, мовчки, побрели хрустким снігом по вулицях до будинку Емілі. Я ж повинен був провести її та дізнатися, де живе володарка таких несподіваних очей.

Наче ми вже дізнались усе, що хотіли один від одного, але не могли наговоритись, як давні друзі, які розлучились на дуже довго. Нас з Емілі постійно дивували збіги в наших життях. Вона, як і я, холостячка, хоча кавового партнера має, а сім'ї немає. Ми з самовіддачею створюємо свої бізнеси. Виявляється, вона має частку в компанії разом із зятем своєї сестри. Ми народилися в один день, і в обох батьки загинули в автокатастрофі. І, що найцікавіше, ми обидва замовили один одного у Всесвіту, адже про це теж говорили.

Довівши Емілі до будинку, ми в один голос промовили фразу, яку не скажу, але вона спонукала нас до довгих обіймів і поцілунків. Так я міг би залишитись на каву, відчуваючи, що це буде, але не сьогодні.

Я почав інакше відчувати цю жінку, яка за один вечір стала мені дуже близькою по духу. Це було новорічною несподіванкою, тим різдвяним подарунком, про який мені твердили батьки. Ви не повірите, але і Емілі також батьки дражнили “різдвяним сюрпризом”. Колись ми висловили свої бажання, з вірою чекаючи, і, зрештою, вони почали втілюватись. Ми домовились зустрітися на наш день народження, а потім відвідати її сестру та познайомитись на Різдво. Отже, я чекав цього з нетерпінням.

Я йшов, як “чоловік дощу”! Танцюючи та співаючи про себе, я, певно, виглядав як безглуздий хлоп'як. Після мене лінгвісти могли б розшифрувати лише одне слово: “КОХАЮ”. Не втримавшись, я голосно вигукнув: “Я КОХАЮ!” Потім повернувся, почав розглядати боком, хто це сказав, адже в вікнах загорілось світло, і з-за гардини на мене дивились сонні власники. Уявляю, як завтра Бетсі буде мене підколювати. Певно, вона змушена буде виставити Емілі.

Замість епілогу

Звісно, я не витримав і навідався до атракціонів на ярмарку. Хотів побачити Емілі, але прийшов занадто пізно: ярмарок вже був зачинений, а атракціони не працювали. Проте велич, яку я побачив, вразила мене до глибини душі. Підійшовши до каруселі, я присів на лошака та згадав своє дитинство, коли батьки водили мене на подібні ярмарки, де я катався на каруселі. Вчепившись у лошака, я голосно кричав, викликаючи сміх своїх батьків.

Несподівано, Емілі підійшла так тихо, що я злякався й зрадів одночасно. Її думка про те, що в нашому житті ми вкладаємо свої бажання в карусель десь з дитинства, тепер жила у мене. В дитинстві ми могли вчепитися у свої бажання, як я тримався за лошака, а в дорослому житті чомусь стидаємося цих бажань.

Ми спостерігаємо, як на каруселі крутяться інші, а самі залишаємося осторонь. Наша карусель починає крутитися саме на Різдво, і все залежить від нас — чи дозволимо ми собі сісти на неї, щоб наші бажання та задоволення кружляли разом з нами. Не зволікайте ж зараз і дайте своїм бажанням проявитися в ці Різдвяні свята, щоб НОВОРІЧНА НЕСПОДІВАНКА здивувала вас.

P.S. Ах, так, зовсім забув! Тепер у каміна стоять два келихи з "психологом", в попільниці димлять два однакові аромати, а вогнище гріє чотири ноги у чудових різдвяних носках. І хоча дещо менші за розміром, вони постійно намагаються залізти на трохи більші, але не лаються — обнімаються і цілуються.

З Різдвом та Новим роком всіх вас!