Учениця відьми. Перші кроки
ПРОЛОГ: КРАХ АРХІТЕКТОРА
З чого починається кінець світу? Ні, не з труб архангелів і не з вершників Апокаліпсиса. Мій особистий кінець світу почався із запаху дорогого бетону, перегрітого процесора та одного дуже незручного клієнта. Я стояла біля панорамного вікна на двадцять п’ятому поверсі недобудованого пентхауса в центрі Києва. Унизу, як мурахи в лабіринті, метушилися люди, які вважали, що у них є проблеми. Наївні. Вони навіть не уявляли, що таке справжній контроль. А я знала. Або думала, що знаю.Я подивилася на своє відображення у темному склі. Звідти на мене дивилася Віталіна — не Віта, не Вікторія, а саме Віталіна Ігорівна, топовий архітектор-дизайнер. Ідеальна укладка, яка не боялася протягів. Жакет кольору "глибокий графіт" з італійської вовни, що коштував як нирка середньостатистичного громадянина. Це була моя броня. Мій щит. Доказ моєї "спроможності".
— Віталіно Ігорівно, він підіймається, — пропищала асистентка з коридору, і в її голосі я почула той самий священний жах, який зазвичай відчувають перед стихійним лихом.
Я кивнула, не повертаючись. Усередині, десь між горлом і сонячним сплетінням, знову заворушився той самий сухий, колючий клубок. Останні пів року він жив там, як паразит. Я намагалася заливати його дорогою кавою, заїдати вітамінами та глушити медитаціями з YouTube, але він лише ріс. Це було відчуття тотальної, дзвінкої порожнечі. У мене було все: квартира, статус, черга клієнтів на пів року вперед. Але щоранку я прокидалася з бажанням битися головою об стіну від безглуздості того, що відбувається.
— Ну що, показуйте, що ви там нафантазували, — голос Петра Аркадійовича розкотився порожнім приміщенням, як грім у бляшаному відрі.
Я рвучко обернулася, автоматично натягуючи на обличчя "посмішку №4" — професійну, стриману, з легким відтінком поблажливості.
Петро Аркадійович був класичним представником епохи первісного накопичення капіталу. Він зайшов у приміщення так, ніби купив не лише ці триста квадратних метрів, а й повітря навколо, і гравітацію, і мене разом із моїм дипломом. Він був "правдолюбом". Знаєте цей тип людей? Їх фізично нудить від брехні, але свою хамську поведінку вони називають "прямолінійністю".
— Доброго дня, Петре Аркадійовичу. — Мій голос звучав рівно. — Ми підготували концепцію, яка повністю змінить ваше уявлення про простір.
— Змінить, кажете? — Він пройшовся кімнатою, важко ступаючи дорогими туфлями по бетонній стяжці. — Мені не треба змінювати уявлення, Віталіно. Мені треба, щоб мої партнери заходили сюди й розуміли: тут живе людина, яка може купити їх разом із потрохами. А ви мені минулого разу про що торочили? Про "повітря"? Про "аскетизм"?
Я відчула, як по спині пробіг неприємний жар. Це було дивно. Зазвичай я холоднокровна, як рептилія. Але сьогодні, щойно він увійшов, простір навколо наче згустився. Його брехня самому собі, його бажання здаватися кимось іншим — усе це раптом стало для мене таким очевидним, таким фізично відчутним, що мене занудило.
— Петре Аркадійовичу, — я підійшла до імпровізованого столу з палет, де стояв мій ноутбук. — Те, що ви називаєте аскетизмом, у світі великих грошей називається "елітним мінімалізмом". Це не про відсутність речей. Це про відсутність зайвого шуму.
Я поклала руку на кришку ноутбука і ледь не відсмикнула її. Алюміній був гарячим. Не теплим, а саме гарячим, ніби техніка працювала на межі можливостей, рендерячи складну 3D-сцену. Але ж він був просто у сплячому режимі.
— Шуму... — хмикнув клієнт, підходячи непристойно близько. — Ну давайте, відкривайте свою шарманку. Тільки якщо я знову побачу там голі стіни за ціною літака, ми з вами попрощаємося. І повірте, не без штрафу.
Я глибоко вдихнула, намагаючись проковтнути той клятий клубок у горлі. "Заспокойся, Віто. Ти архітектор. Ти контролюєш простір. Ти контролюєш інсоляцію, ергономіку і бюджет. Ти контролюєш себе."
Я відкрила ноутбук. Екран спалахнув звичною заставкою, але кулер зашумів так, ніби ми збиралися злітати, а не дивитися картинки.
— Отже, — почала я, відчуваючи, як думки в голові починають розганятися до якоїсь шаленої швидкості, — ключовим елементом вашої вітальні стане... стане...
І тут сталося те, чого я боялася найбільше. Мій "внутрішній процесор" видав помилку. Я дивилася на Петра Аркадійовича і хотіла сказати: "ми використаємо фактуру натурального каменю, щоб підкреслити статус". Це була правильна фраза. Але в голові, наче неонова вивіска, горіла зовсім інша думка: "Ми заліпимо тут усе дорогим мотлохом, щоб заглушити твій страх самотності, старий дурень".
Ця думка була настільки гучною, що я злякалася, чи не сказала я її вголос.
— Що стане? — перепитав він, примружившись. — Ну? Не тягніть кота за... хвіст.
— Стане... — я видавила із себе посмішку, яка, мабуть, більше нагадувала гримасу інсульту. — Стане... вертикальна інтеграція... совісті.
— Чого?! — очі клієнта полізли на лоба.
Господи, що я несу? Яка совість? Які кальмари? Тобто, які вертикалі? Мій мозок працював на швидкості світла, обробляючи гігабайти інформації про його брехню, про його коханок, про його страх смерті, але мій язик застряг у режимі "старої Віти", яка намагалася продати йому "елітний дизайн". Виник повний дисонанс. Я відчула, як мої щоки палають.
Я тицьнула пальцем у клавішу пробілу, щоб запустити презентацію і врятуватися візуальним рядом. І в цей момент під моїми пальцями щось клацнуло. Не механічно. Електрично. Ноутбук зашипів.
Звук був огидним. Наче хтось припалив пластиковий стаканчик запальничкою. З-під клавіатури мого "Макбука", який ще хвилину тому коштував три тисячі доларів, потягнувся тоненький, елегантний сизий димок. Екран не просто погас. Він спалахнув яскраво-синім кольором, виплюнув наостанок якийсь набір цифр — ймовірно, прощальну записку моєї кар’єри — і помер.
У пентхаусі запала тиша. Така гучна, що я чула, як у мене в скронях пульсує кров.
— Це... — я спробувала щось сказати, але голос зрадив мене, зірвавшись на писк. — Це перегрів. Вибачте, технічний момент. Зараз я перезавантажу...
Я потягнулася до кнопки живлення, але Петро Аркадійович відсахнувся від мене так, наче я щойно дістала з сумочки гранату з висмикнутою чекою.
— Не чіпайте! — гаркнув він. — Відійдіть від столу.
— Петре Аркадійовичу, це просто техніка, вона іноді...
— Це не техніка, Віталіно, — він дивився на мене з сумішшю страху й огиди. — Я бачив таке. У мого конкурента, коли його "замовили". Спочатку техніка горіла, потім склади, а потім він сам згорів від раку за місяць.
Я завмерла. Мої руки тремтіли. — Ви про що? Якого конкурента? Я просто хотіла показати вам рендер вітальні!
— У вас очі страшні, — він перехрестився. Я серйозно. Людина, яка в 90-х, за чутками, закачувала когось у бетон, стояла посеред своєї недобудованої імперії й хрестилася на дизайнера інтер’єрів. — Ви коли говорили про ту... "совість", у вас повітря навколо тремтіло. Це нівечення, дівчино. Чорне нівечення. І ви її притягли в мій дім.
— Це індустріальний шик! — вигукнула я, захищаючи залишки своєї гідності. — А не псування!
— Геть, — він вказав на двері. — Щоб духу вашого тут не було. Контракт розірвано. І моліться, щоб я не виставив вам рахунок за моральну шкоду і хімчистку аури.
Я хотіла заперечити. Хотіла нагадати про умови договору, про штраф, про те, що я вклала в цей проєкт три місяці життя. Але язик знову наче присох до піднебіння. Я відчувала, що він правий. Не про нівечення, ні. А про те, що мені тут не місце.
Я мовчки закрила кришку мертвого ноутбука. Він був гарячим, як камінь з багаття.
Ліфт спускав мене з небес на землю — з 25-го поверху на мінус другий, у підземний паркінг. Я дивилася на цифри табло, що змінювалися, і подумки рахувала збитки. Аванс доведеться повернути. Штраф за зрив термінів прописаний дрібним шрифтом на п’ятій сторінці, і він драконівський. Кредит за машину. Оренда офісу. Зарплата асистентці.
Дзинь. Паркінг.
Я сіла у свій "Range Rover". Це була моя фортеця. Тут пахло шкірою і моїм успіхом. Я поклала руки на кермо і спробувала заплакати. Ну, знаєте, як у фільмах: героїня б’є руками по керму, кричить, розмазує туш. Але сліз не було. Було лише те саме бажання розбігтися і вдаритися головою об стіну.
Я дістала телефон. Екран блимнув і показав 3% заряду, хоча годину тому було 80%. "Чудово. Енергетичний Чорнобиль продовжується".
Я набрала Сергія. Мій чоловік (цивільний, бо штамп у паспорті — це "пережиток минулого", як ми домовилися) мав би стати тим, хто скаже: "Мала, та пішов він. Ми щось придумаємо".
— Алло? — голос Сергія був таким холодним, що я майже побачила пару з динаміка. — Серж, це я. У мене... повна дупа. Пентхаус накрився. Петро вигнав мене, сказав, що я відьма і на мені нівечення. Уявляєш?
Пауза. Довга, тягуча пауза. — Віто, слухай... Я зараз не можу. У мене нарада. — Яка нарада о восьмій вечора? Серж, мені треба поговорити. Мені здається, я божеволію. У мене ноутбук згорів просто в руках.
— Тобі не здається, — різко відповів він. — Ти останнім часом сама не своя. То ти мовчиш тижнями, то несеш якусь філософську маячню. Мені важко, Віто. Я приходжу додому, а там не жінка, а... напруга. Ти як оголений провід. Біля тебе неможливо розслабитися.
— Тобто? — я відчула, як "сухий клубок" у грудях перетворюється на бетонну плиту. — Тобто давай поки поживемо окремо. Я речі вже зібрав. Ключі на тумбочці. Вибач.
Гудки. Телефон пискнув і вимкнувся.
Я сиділа в темряві підземного паркінгу. Сама. З мертвим ноутбуком на пасажирському сидінні й мертвим телефоном у руці. За десять хвилин я втратила найбільшого клієнта і чоловіка, з яким прожила п'ять років.
— Ну що ж, — сказала я в тишу. Голос був хрипким, чужим. — Петро Аркадійович казав про нівечення.
У голові спливла картинка: Петро хреститься і каже про "страшні очі". Я подивилася у дзеркало заднього виду. У напівтемряві мої очі дійсно виглядали дивно. Вони блищали якоюсь гарячковою, нездоровою зеленню.
— Може, він правий? — прошепотіла я. — Може, це дійсно конкуренти? Чорний маг? Родове прокляття?
Логіка — моя вірна подруга, яка допомагала мені креслити плани та складати кошториси, — зібрала валізи та вийшла слідом за Сергієм. На її місце прийшов липкий, ірраціональний страх. І надія. Бо якщо це нівечення — то, це можна "зняти". І звісно, це не я винна. Це хтось зробив мені. Це можна пофіксити, як баг у програмі. Треба просто знайти правильного спеціаліста.
Я встромила телефон у зарядку. Він ожив, показуючи червону батарейку. Я відкрила Google і тремтячими пальцями ввела запит, за який "стара Віта" розсміялася б мені в обличчя: "Зняття сильного нівечення Київ відгуки ціна".
Так почався мій шлях у пекло езотеричного туризму.
Коментарі