Астральщик
РОЗДІЛ 1. СИНДРОМ ПОРОЖНЕЧІ
Зал «Grand Ballroom» у готелі Inter Continental пахнув нестерпною сумішшю дорогих парфумів, свіжих орхідей та погано прихованої тривоги. Це був той специфічний запах великих грошей, який Єва навчилася розрізняти за три роки роботи у світській хроніці. Тут, під кришталевими люстрами, що коштували, як місячна зарплата депутатів, всіх разом, зібралися ті, хто вважав себе господарями життя. Або принаймні дуже старався ними здаватися.Єва поправила бейдж із написом «ПРЕСА», який боляче врізався в шовкову тканину блузки. Вона зробила ковток теплого шампанського і скривилася. Її знову накрило це відчуття — тупий, щемлячий "зубний біль існування". Лікарі казали, що з її зубами все гаразд, але Єва знала: це болить не тіло. Це симптом того, що десь глибоко всередині відбуваються процеси гниття. Вона була тут, усміхалася людям, яких зневажала, і писала про події, які не мали жодного сенсу. Вона була ідеальним гвинтиком у механізмі, який ненавидів сам себе. — Дивись, — прошепотіла їй на вухо Марина з конкуруючого видання, кивнувши в бік сцени. — Корнієнко. Кажуть, він з'їхав з глузду. Єва рвучко повернула голову. Віктор Корнієнко. «Акула» столичного девелопменту. Людина, яка ще пів року тому могла знищити конкурента одним телефонним дзвінком, просто щоб перевірити якість зв'язку. Єва пам'ятала його минуле інтерв'ю: він був напруженим, хижим, його енергія нагадувала натягнуту струну, готову перерізати горло.
Але зараз біля фуршетного столу стояла зовсім інша людина. Корнієнко тримав склянку з мінералкою так обережно, наче це був крихкий артефакт. Його плечі були розслаблені, а погляд... Він не сканував зал у пошуках жертв чи партнерів. Він дивився крізь натовп, крізь стіни, кудись у точку, недоступну для інших.
— Час працювати, — пробурмотіла Єва сама до себе. Вона увімкнула диктофон і рушила крізь натовп, лавіруючи між вечірніми сукнями та смокінгами. Їй потрібна була сенсація. Макс вимагав крові, скандалу, божевілля.
— Вікторе Петровичу! — Єва виникла перед олігархом, блокуючи йому шлях до відступу. — Єва, журнал «Глосс». Хвилиночку для преси? Охорона зробила крок уперед, але Корнієнко підняв руку, зупиняючи їх. Він подивився на Єву. У його очах не було роздратування. Там був спокій — глибокий і лячний, як чорна вода в колодязі.
— Звісно, Єво, — його голос звучав тихо, але дивно резонував у шумі залу. — Що саме вас цікавить? Моя нова краватка чи те, чому я не знищив концерн «Вектор» минулого тижня? — Друге, — Єва відчула азарт мисливця. — Експерти кажуть, ви втрачаєте хватку. Відмова від поглинання «Вектора» коштувала вам двадцять мільйонів доларів. Це слабкість? Чи, може, ви готуєте пастку?
Корнієнко посміхнувся. Це була не та хижа усмішка для камер, яку Єва бачила в архівах. Це була посмішка людини, яка знає жарт, незрозумілий іншим. — Це не слабкість, Єво. І не пастка. Це... гігієна, — він поставив склянку на стіл. — Я зрозумів просту річ. Коли людина почувається відокремленою і протиставляє себе решті Всесвіту, вона стає важко проникною для його потоків. Я роками будував дамби проти течії. А тепер я просто прибрав каміння.
Єва насупилася. Диктофон писав кожне слово, але сенс вислизав.
— Ви говорите загадками. Ваші акціонери в паніці. Вони кажуть, ви ігноруєте закони ринку. — Закони ринку — це ілюзія, — Корнієнко нахилився до неї, і Єва відчула запах ладану, що йшов від його дорогого костюма. — Природа єдина, і все в ній взаємопов'язано. Я більше не хочу бути раковою пухлиною, яка росте коштом організму. Я шукаю свою орбіту.
— Орбіту? — перепитала Єва скептично.
— Саме так. Кожна людина — це зірка, Єво. Кожна. І зірки не штовхаються ліктями в метро, вони не конкурують за місце в темряві. Вони просто світять. Будь-яка невдача, яку я мав раніше, свідчила лише про те, що я намагався бути кимось іншим, порушуючи умови свого власного життя. Він говорив абсурдні речі. Це звучало як цитати з дешевих езотеричних пабліків. Але чому тоді в Єви по шкірі бігли мурашки? Чому, дивлячись на нього, вона відчувала себе брудною і втомленою, а його — цілісним?
У цей момент ведучий аукціону оголосив новий лот: стару, пошарпану картину невідомого художника. Стартова ціна — тисяча доларів. — П'ятдесят тисяч, — спокійно сказав Корнієнко, навіть не повернувши голови до сцени.
Зал завмер. Єва округлила очі. — Навіщо? Це ж сміття. — Тому що я можу, — відповів він, не втрачаючи свого блаженного спокою. — Людина здатна користуватися всім, що сприймає. Мені не потрібна ця картина як об'єкт. Мені потрібен акт волі, щоб звільнити енергію грошей. Ви не розумієте?
— Ні, — чесно зізналася Єва. — Зрозумієте, — кивнув він. — Коли зубний біль стане нестерпним. Коли ви зрозумієте, що ваше життя — це успішна дія, яка не узгоджується з вашою істинною сутністю.
Він розвернувся і пішов до сцени, щоб забрати непотрібну картину, залишивши Єву наодинці з її диктофоном і відчуттям повної, дзвінкої порожнечі всередині. Вона стояла посеред натовпу, в епіцентрі розкоші, але почувалася абсолютно ізольованою. Наче вона була в скафандрі, крізь який не проходило життя.
— Псих, — невпевнено прошепотіла вона, вимикаючи запис.
Але в глибині душі вона знала: вона віддала б усе, навіть свою іпотечну квартиру, щоб хоч на хвилину відчути той спокій, який випромінював цей "псих".
Ранок почався не з кави, а з відчуття, ніби хтось вкручує шуруп у праву скроню. Єва сиділа в таксі, притулившись чолом до холодної шибки, і намагалася не думати про майбутню планерку.
"Зубний біль". Вона називала це так, хоча стоматолог ще тиждень тому запевнив її, що зуби ідеальні. Але цей тупий, ниючий пульс у щелепі не зникав. Вона згадала фразу з якоїсь дивної статті, яку читала вночі: "Не варто плутати зубний біль із процесами гниття, якими він супроводжується". Їй здавалося, що гниє не зуб. Гнило саме її життя — повільно, непомітно, під шаром дорогого тонального крему.
Редакція журналу "Gloss"; City" зустріла її гудінням кавомашин та стукотом підборів. Скляні стіни, білі столи, штучні посмішки — ідеальний акваріум для красивих рибок, які бояться океану.
— До Макса. Терміново, — кинула секретарка, навіть не підвівши очей від монітора.
Кабінет головного редактора був просторим і пахнув тютюном, попри сувору заборону паління в бізнес-центрі. Макс, чоловік із вічно червоними очима та амбіціями, що перевищували тираж їхнього видання, кинув видрук інтерв'ю на стіл. Папір проїхав по лакованій поверхні й завмер біля краю.
— Це що? — запитав він тихо, що було гірше за крик.
— Інтерв'ю з Корнієнком, — Єва сіла, не чекаючи запрошення. Біль у скроні посилився.
— Я бачу, що це Корнієнко. Я питаю, що це за маячня про "всесвітні потоки" і "зірки"? — Макс ткнув пальцем у текст. — "Я більше не протиставляю себе Всесвіту"… Єво, ти серйозно? Читачам начхати на його дзен-буддизм! Їм треба знати, скільки він втратив грошей, з ким він спить і чи правда, що він підсів на кокаїн!
— Він не підсів, Максе. Він виглядав… чистим. Налякано чистим, — спробувала заперечити Єва.
— "Чистим"… — передражнив редактор. — Ти працюєш у світській хроніці, а не у віснику "Езотерика для домогосподарок". Цей текст — сміття. У ньому немає конфлікту, немає бруду, немає життя.
— У ньому є правда, — вирвалося в неї.
Макс відкинувся на спинку крісла і подивився на неї, як на несправний принтер.
— Правда не продається, Єво. Продаються емоції. Заздрість, страх, зловтіха. Слухай сюди. У місті коїться щось дивне. Корнієнко — не перший. Тиждень тому донька сталевого магната Софія кинула нареченого і поїхала в Індію, переписавши свої акції на благодійний фонд. Ще раніше банкір Савченко закрив колекторську фірму і почав вирощувати виноград.
Єва мовчала. Вона знала це. Вона відчувала ці зміни шкірою, як зміну атмосферного тиску.
— Усі вони перед цим зникали, — продовжив Макс, понизивши голос. — На три-чотири дні. Ніяких зв'язків, ніяких соцмереж. А поверталися… ось такими. Блаженними.
— Ти думаєш, це секта?
— Я думаю, що хтось дуже грамотно промиває їм мізки і, можливо, доїть їхні рахунки. І я хочу знати, хто це. Мені потрібне ім'я, Єво. Мені потрібна локація. Мені потрібна сенсація.
— Я не детектив, Максе.
— Ти журналіст! — він ляснув долонею по столу. — Або ти приносиш мені матеріал про цього "гуру", або шукай нову роботу. У тебе іпотека за квартиру, так? Ти ж не хочеш повернутися до мами в Житомир і писати про надої молока?
Ці слова вдарили боляче. Це був її головний страх — втратити ілюзію успіху. Вона ненавиділа цю роботу, але вона була залежною від неї. Це було "добровільне рабство". Вона продавала свій час і свою енергію, щоб підтримувати фасад життя, яке їй навіть не подобалося.
— Якщо свідоме бажання Людини суперечить її Істинній Волі, вона марнує сили даремно, — промайнула в голові думка, наче хтось зачитав рядок із книги.
— Я зрозуміла, — сухо сказала Єва, підводячись. — Скільки в мене часу?
— До понеділка. І Єво… — Макс усміхнувся, але очі залишилися холодними. — Зроби так, щоб це було скандально. Якщо це секта, я хочу знати, які наркотики вони там приймають.
Єва вийшла з кабінету, відчуваючи, як "зубний біль" розростається, захоплюючи все тіло. Вона йшла коридором, відповідала на привітання колег, але почувалася привидом.
Вона була успішною. Вона була красивою. Вона була нещасною.
Її життя було ідеально вибудуваною декорацією, за якою ховалася порожнеча. І десь там, за межами її "акваріума", були люди, які вміли дихати вільно. Такі, як Корнієнко.
Вона дістала телефон і відкрила закритий чат, де пліткарі обмінювалися чутками, за які не платять офіційно. Ввела в пошук одне слово, яке чула краєм вуха на вчорашній вечірці, але боялася вимовити вголос.
Астральщик.
Екран блимнув. Пошук видав лише одне повідомлення, датоване минулим роком: "Він не лікує. Він показує тобі дзеркало. Вхід тільки для тих, хто дійсно готовий розбитися".
— Ну що ж, — прошепотіла Єва, закидаючи в рот чергову таблетку знеболювального, яка не допоможе. — Схоже, я готова.
Квартира на дев’ятнадцятому поверсі була її гордістю і її кліткою. Панорамні вікна, крізь які Київ виглядав, як розсип коштовного каміння, дизайнерський ремонт у стилі «скандинавський мінімалізм» і абсолютна, стерильна тиша.
Єва скинула туфлі, які коштували половину її зарплати, і відчула, як холодний ламінат обпікає стопи. Її кіт, британець, на ім'я Оскар, навіть не повів вухом, продовжуючи споглядати нічне місто з підвіконня. Він був таким же, як і все в її житті: красивим, дорогим і байдужим.
— Я вдома, — сказала вона порожнечі.
Порожнеча промовчала.
Єва пішла на кухню, дістала з холодильника пляшку вина, але зупинилася. «Зубний біль» повернувся з новою силою. Це було нестерпне відчуття ниття десь під ребрами, яке віддавало в скроню. Вона згадала фразу, яку почула від Корнієнка, а потім вичитала в інтернеті: "Не варто плутати зубний біль із процесами гниття, якими він супроводжується".
Вона зачинила холодильник. Алкоголь лише притупить симптоми, але гниття продовжиться.
Вона сіла за ноутбук. Екран спалахнув білим світлом, висвітлюючи її втомлене обличчя. Час працювати. Макс хотів ім'я? Вона знайде йому ім'я.
Єва відкрила теку «Архів пліток» — хаотичне звалище скриншотів, записів диктофона та злитих листувань. Вона почала будувати схему.
Об'єкт 1: Віктор Корнієнко. Статус до: Агресивний, жорстокий, безсоння, параноя. Статус після: Спокійний, філософствує, відмовляється від боротьби. Період зникнення: 12-15 листопада.
Об'єкт 2: Софія (донька сталевого магната). Статус до: Тусовниця, наркозалежність, скандали. Статус після: Волонтерство, йога, повна аскеза. Період зникнення: 20-23 жовтня.
Об'єкт 3: Банкір Савченко. Статус до: На межі банкрутства, передінфарктний стан. Статус після: Закрив бізнес, поїхав вирощувати виноград. Період зникнення: 05-08 вересня.
Усі вони мали одну спільну рису: перед тим як зникнути, вони були на межі. Вони страждали. Їхнє життя було пеклом, загорнутим у золоту обгортку. Як і в неї.
Єва почала копати глибше. Вона зайшла на закритий форум для елітних асистентів, використовуючи логін своєї колишньої стажерки. Ввела в пошук дати зникнень.
Тисячі повідомлень про замовлення літаків, готелів, кокаїну. І серед цього шуму — один тоненький слід. У всіх трьох випадках фігурувала дивна транзакція або згадка про локацію, яка не вписувалася в маршрут Куршевель-Мальдіви.
Голосіїв. Вулиця Квітки Цісик.
А потім вона знайшла це. Старий тред в архіві, де хтось під ніком "Seeker" запитував, як позбутися конкурента без кілерів. Відповідь від користувача без аватара: "Тобі не треба прибирати конкурента. Тобі треба прибрати свій страх. Сни покажуть. Шукай Астральщика. Пароль — твоя справжня проблема".
Це слово вібрувало на екрані. Єва відчула, як прискорилося серцебиття. Це звучало як міське фентезі для бідних, але результати говорили самі за себе. Корнієнко не був схожий на жертву гіпнозу. Він виглядав як людина, яка "стала одним цілим з ідеєю".
Вона пробила адресу. Це був не офісний центр, не клініка. Це був приватний сектор на краю Голосіївського лісу. Глушина посеред мегаполіса.
На годиннику була друга ночі. Розумна людина лягла б спати. Журналіст записав би адресу на ранок. Але Єва не була ні розумною, ні просто журналістом у цю мить. Вона була жінкою, у якої «боліли зуби» від власного життя.
Вона пішла у ванну і подивилася у дзеркало. Макіяж розмазався, під очима залягли тіні. — Хто ти? — запитала вона своє відображення. Відображення мовчало. — Ти світська левиця? Акула пера? Чи просто перелякана дівчинка, яка взяла іпотеку на життя, яке їй не належить?
"Ми не знаємо природи власного буття", — згадала вона слова з якоїсь статті про окультизм. Вона не знала себе. Вона була набором функцій, очікувань та страхів.
Їй було байдуже на статтю. Їй було байдуже на Макса. Їй треба було побачити того, хто міг витягнути Корнієнка з цього пекла.
— Я їду, Оскаре, — кинула вона коту. — Не чекай.
Вона вийшла в ніч, відчуваючи, що робить перший крок до чогось невідворотного. Це був її перший "Магічний Акт" — дія, спрямована Волею, хоча вона ще не розуміла її природи.
Коментарі