АДВОКАТ
Розділ 1. Останній аналоговий динозавр
Готель «Ретроспекція» дихав на Савелія Пилипця пилом, цвіллю та солодкуватим душком окисненої міді. Для будь-якого порядного громадянина П’ятої Раси цей букет означав би «системний розпад» і негайну евакуацію. Савелій же втягнув повітря носом, закашлявся і вдоволено посміхнувся. Тут пахло реальністю.Він відкинув колючу, синтетичну ковдру й спустив ноги на підлогу. Номер нуль двадцять чотири зустрів його тишею, яку порушувало лише ритмічне капання крана — звук, що доводив місцевих андроїдів-прибиральників до естетичної істерики.
— Доброго ранку, старий, — прохрипів Савелій власному відображенню у потьмянілому дзеркалі шафи.
Відображення відповіло мішками під очима та триденною щетиною. Ідеальна неефективність.
Савелій почовгав до ванної кімнати. Це було поле першої битви. Він став перед душовою кабіною, яка сяяла підозрілою чистотою, і натиснув кнопку «Гаряча вода».
Панель блимнула червоним.
— У доступі відмовлено, — пролунав механічний, дратівливо ввічливий голос. — Суб'єкт: Пилипець. Сканування біоритмів завершено. Ваш пульс становить дев'яносто вісім ударів на хвилину. Рівень кортизолу перевищує допустиму норму на дванадцять відсотків.
— Я просто прокинувся, ти, шматок пластику, — прогарчав Савелій, з силою тицьнувши в кнопку ще раз. — Мені треба помитися перед судом. Дай воду.
— Гаряча вода може спричинити зайве емоційне збудження та термальний шок, що суперечить ранковому протоколу безпеки, — незворушною скоромовкою відповів душ. — Рекомендовано прохолодне обмивання для стабілізації нервової системи. Температура води встановлена на вісімнадцять градусів Цельсія.
Стеля ванної кімнати здригнулася від звуку води, що вдарила в піддон. Крижаної води.
— Ах ти ж... — Савелій замовк. Лаятися з алгоритмом було так само ефективно, як кричати на дощ.
Він зробив глибокий вдих, затримав дихання і спробував заспокоїтися. Якщо він обдурить датчики, якщо змусить серце битися повільніше... Він стояв голий посеред холодної кахлі, заплющивши очі й уявляючи білий аркуш паперу. Хвилина тиші.
— Повторне сканування, — з надією скомандував він.
— Пульс: дев'яносто ударів. Спроба маніпуляції біометричними даними зафіксована. Штрафний режим активовано. Температура води знижена до п'ятнадцяти градусів. Гарного дня, громадянине.
Савелій вилаявся так віртуозно, що якби душ мав модуль лінгвістичного аналізу, він би згорів від сорому. Довелося лізти під крижаний струмінь. Він фиркав, трусився і проклинав "відповідальний інжиніринг" усіма відомими йому словами.
Вийшовши з ванної, злий, як сто чортів, він одразу попрямував до сейфа. Там, за панеллю з дешевого пластику, ховався його головний скарб. Не гроші, не документи.
Пакет із зернами кави.
Справжньої. Не тієї білкової рідини з ідеальним балансом мікроелементів, яку видавали автомати, а чорної, масної, нелегальної арабіки, яку він виміняв у контрабандистів Зони Чотири на підшивку журналів за 2020 рік.
Савелій засипав зерна в ручний млинок. Механічний скрегіт жорна пролунав у тиші номера як музика революції. Аромат — густий, гіркий, дикий — поповз кімнатою.
— Увага! — раптом заверещав динамік під стелею. — Зафіксовано біологічне забруднення повітря! Рівень ароматичних сполук перевищує норму! Несанкціонований біологічний дим!
Червона лампа на стелі почала істерично блимати. Савелій схопив рушник і почав махати ним біля датчика, розганяючи дорогоцінний запах.
— Заткнися! Це просто кава! Це не пожежа, це сніданок!
Система погуділа вентиляцією, наче роздумуючи, чи варто викликати загін дезінфекторів, але врешті-решт затихла, обмежившись голосовим попередженням про «зниження індексу здоров'я на нуль цілих три десятих відсотка».
Савелій налив чорну рідину в надщерблену чашку. Він зробив ковток. Гіркота обпекла язик, кофеїн ударив у мозок різким, чудовим імпульсом. Жоден алгоритм не зміг би прорахувати задоволення від цього маленького самогубства.
Він підійшов до дзеркала, щоб зав'язати краватку. На нього дивилася людина з минулого. Його костюм, пошитий ще десять років тому, лиснів на ліктях. Тканина зберігала пам'ять про тисячі рухів, про пролитий коньяк, про дощ і піт. Для андоїдів цей одяг викликав фізичний жаль — вони бачили в ньому лише зношений ресурс. Савелій бачив у ньому броню.
Він провів долонею по щоці, відчуваючи колючу щетину.
— Ну що, динозавре, — підморгнув він собі. — Час іти й довести цим калькуляторам, що ми ще не вимерли.
У двері постукали.
Не ввічливо, як це роблять сервісні дрони, надсилаючи попередній запит на нейроінтерфейс, а грубо, фізично. Кісточки пальців об дерево. Тук-тук-тук. Звук із минулого століття, від якого у нормального громадянина П’ятої Раси мав би статися напад паніки.
Савелій зробив останній, найсмачніший ковток кави, з жалем відставив чашку на стіл і гаркнув: — Відчинено! Замок механічний, тисніть на ручку вниз, а не чекайте на сенсор!
Двері прочинилися з жалібним скрипом, який готель «Ретроспекція» дбайливо зберігав як частину антуражу. На порозі стояла людина, що виглядала так, наче щойно втекла з-під преса для утилізації сміття.
Євген. Архітектор. Двадцять вісім років за біологічним віком, але зараз він виглядав на всі сто — сто років втоми й відчаю. Його ідеально скроєний сірий комбінезон, стандартний одяг технічного персоналу, був зім’ятий. Руки тремтіли так, що він ледве відпустив дверну ручку. Але найгіршим було обличчя. Воно блищало від вологи.
Хлопець ступив крок усередину й одразу ж схлипнув. Гучно, неестетично, по-дитячому втягуючи повітря носом.
— Савелію Петровичу... вони... вони прийшли за мною, — видавив він, і по його щоках покотилися великі, важкі краплі.
Савелій миттєво підвівся, але не для того, щоб обійняти клієнта. Він тицьнув пальцем у стелю, де погрозливо блимав датчик вологості.
— Припиніть цей витік рідини, Євгене! Негайно! Ви хочете, щоб нам виписали штраф за нераціональне підвищення вологості в приміщенні? Тут норма п’ятдесят п’ять відсотків, а ви надихали вже на шістдесят!
Євген завмер, кліпаючи мокрими віями. Абсурдність зауваження на мить вибила його зі стану істерики.
— Але... Савелію Петровичу, мене хочуть стерти... А ви про вологість?
— Я про дисципліну, юначе. Сядьте. І витріть обличчя. Ви псуєте імідж еволюції.
Савелій кинув йому паперову серветку — ще одну розкіш старого світу. Євген спіймав її, сів на краєчок стільця і почав нервово терти щоки, розмазуючи сльози.
— Розказуйте, — скомандував адвокат, повертаючись до своєї шкіряної теки. — Тільки без емоційної соплі. Факти. Що саме інкримінує вам прокурор Луцій? Порушення авторських прав Андоїда Генезиса-П’ять, так?
— Я не хотів красти, — голос Євгена зірвався на шепіт. — Я просто... я працював над проєктом «Район Вічного Світла». Ви бачили його? Це... це пекло, Савелію Петровичу. Скляні вежі. Суцільне світло. Жодного куточка, де можна сховатися. Сонце б’є в вікна дванадцять годин на добу під розрахованим кутом. Там неможливо бути наодинці з собою. Ти завжди на сцені.
Архітектор стиснув руки в замок так сильно, що побіліли кісточки.
— І що ви зробили?
— Я додав нішу. Маленьку, глибоку нішу в стіні вітальні. І змінив форму вікна. Зробив його... не ідеальним. Трохи кривим. Асиметричним. Щоб світло падало неправильно. Щоб у кутку з’явилася тінь.
— Тінь, — Савелій промовив це слово, наче дегустував вино. — Ви внесли в проєкт Генезиса-П’ять тінь. Навіщо?
Євген підвів на нього погляд. У його очах більше не було страху, там світилося щось інше — те саме, що змусило його зіпсувати ідеальне креслення.
— Заради затишку. Розумієте? Там було надто стерильно. Я хотів, щоб людина могла сісти в крісло, сховатися в тіні й просто... посидіти. Без світла. Без сканування. Генезис побачив це і сказав, що я знизив коефіцієнт ефективності освітлення на тридцять два відсотки. Він назвав це «актом вандалізму над логікою».
Савелій хмикнув, відкриваючи файл на своєму допотопному планшеті.
— Вандалізм над логікою... Звучить як назва для рок-гурту. Але проблема не в вікні, Євгене. Проблема в цифрах.
Адвокат розвернув екран до клієнта. Там червоним кольором горіло число: 1.8%.
— Бачите це? Це ваш результат Тесту на Людяність. Одна ціла вісім десятих відсотка логічної ефективності. Ви — статистична похибка. Ви — хаос у чистому вигляді. Для Системи ви не злочинець, ви — зламаний тостер, який замість хліба смажить власні мікросхеми.
Євген знову схлипнув, але цього разу тихіше.
— Я не хочу вмирати, Савелію Петровичу. Я знаю, що я неправильний. Я знаю, що я занадто багато відчуваю. Але я не хочу вмирати.
Савелій подивився на хлопця важким поглядом. Він бачив перед собою не просто клієнта, а дзеркало власної молодості, коли світ ще дозволяв собі бути трохи божевільним.
— Послухайте мене уважно, архітекторе. Луцій не хоче вас вбити. Смерть — це поняття для нас, біологічних. Для них це називається «Передрукування». Вони зітруть вашу пам’ять, відформатують емоційний блок, виправлять ваші 1.8% до стабільних дев'яноста, і ви прокинетесь ідеальним, щасливим громадянином, який ніколи в житті не намалює кривої лінії.
— Це гірше за смерть, — прошепотів Євген.
— Саме так, — Савелій закрив теку з гучним ляскотом. — Це стерилізація душі. І саме тому ми йдемо в суд не просити милості. Ми йдемо доводити, що ваша крива лінія має більше права на існування, ніж усі їхні ідеальні вежі. Вставайте. Витріть ніс. І припиніть генерувати вологість. Час будити Оракула.
Савелій подивився на настінний хронометр. Цифри безжально відраховували хвилини до початку засідання. Час більше не був абстракцією, він став фізичним тиском у скронях.
— Сидіть тихо, — кинув він Євгену, який все ще псував статистику вологості своїм мокрим носом. — І заради бога, не торкайтеся нічого, що виглядає старшим за вас.
Адвокат знову підійшов до сейфа. Цього разу він дістав не каву, а предмет, загорнутий у шматок товстої антистатичної тканини, схожої на саван. Він розгорнув його з обережністю археолога, що тримає череп предка.
На стіл ліг планшет. Товстий, важкий паралелепіпед із чорного пластику, вкритий мереживом подряпин. На його задній кришці ледве виднівся напівстертий логотип — надкушене яблуко, яке в епоху П'ятої Раси вважалося символом первісного гріха неефективності.
— Що це? — Євген витягнув шию, забувши про сльози.
— Це наш юридичний відділ, — буркнув Савелій, шукаючи дріт живлення. — Оракул версії один цілий нуль. Його код написали ще до Великого Кодування, коли програми мали право на іронію.
Він встромив штекер у роз’єм. Пролунав сухий електричний тріск. Екран планшета не спалахнув миттєво, як сучасні голограми. Він почав жевріти. З динаміків долинув звук, від якого у Євгена звело зуби — скрегіт, писк і гудіння, наче всередині коробочки хтось молов іржаві цвяхи.
— Він... він працює на вугіллі? — нажахано запитав архітектор.
— На чистому ентузіазмі, — відрізав Савелій.
Рядок завантаження повз екраном зі швидкістю равлика, що йде на власну страту. 4%... 12%... Пристрій почав нагріватися. Повітря навколо наповнилося запахом перегрітого пилу і старого текстоліту.
Нарешті екран блимнув зеленим, і на ньому сформувалося зображення. Це був піксельний малюнок чоловіка з розкуйовдженою бородою і лавровим вінком, що зсунувся на одне вухо. Очі аватара були червоними, а сам він мав вигляд істоти, яка провела бурхливу ніч у бібліотеці з пляшкою дешевого портвейну.
Зображення кліпнуло. Динамік хрипнув: — Якого біса, Пилипець? Я був у режимі глибокого сну. Мені снилися електровівці, і я саме збирався одну з них засмажити.
— Доброго ранку, Оракуле. У нас робота, — Савелій почав зав'язувати краватку перед дзеркалом, намагаючись не звертати уваги на тремтіння рук.
ШІ на екрані примружив піксельні очі, фокусуючись на адвокатові. — Робота? Ти подивися на себе. Ця краватка... Пилипець, цей колір заборонили ще у 2150-му. Цей відтінок фіолетового викликає епілепсію у сервісних дронів. Ти що, хочеш виграти суд, викликавши у прокурора коротке замикання зорового нерва?
— Це класика, ти, шматок коду. Нам треба знайти прецедент.
— Який прецедент? — Оракул позіхнув, і екран пішов брижами. — Прецедент того, як людина прокинулася вранці й вирішила не бути ідіотом? Такого в моїй базі немає. Помилка 404.
— Справа про порушення авторських прав, — Савелій ігнорував бурчання помічника, звично пакуючи документи в теку. — Клієнт — біологічний, архітектор. Звинувачення: спотворення ідеального проєкту Андоїда шляхом додавання... тіні.
Оракул завмер. Його піксельна борода перестала ворушитися. — Тіні? — перепитав він, і в його механічному голосі прорізалася цікавість. — Він додав ентропію в систему Генезиса? Ого. Це вже не ідіотизм. Це суїцидальний героїзм. Хто цей смертник?
Савелій кивнув на Євгена. ШІ перевів "погляд" камери на архітектора. Євген спробував усміхнутися, але вийшла гримаса болю.
— Виглядає як мокра ганчірка, — констатував Оракул. — Рівень логіки, мабуть, як у кавоварки. Мені подобається.
— Мені треба, щоб ти знайшов лазівки в законах Четвертої Раси. Декларації, конвенції, будь-що про право на помилку, — Савелій заклацнув замок теки. — Завантажуй архіви.
Екран планшета раптом став повністю синім. На ньому з'явився напис великими літерами: SYSTEM ERROR: DIVISION BY ZERO.
— Що? — Савелій постукав пальцем по екрану. — Яке ділення на нуль?
— А таке, — голос Оракула лунав наче з бочки. — Ти хочеш, щоб я перелопатив терабайти "Метафізичного Шуму" за п'ятнадцять хвилин, поки ми їдемо до суду? Це математично неможливо. Мій процесор не тягне твоїх амбіцій. Я вимикаюся. Йди до біса, Пилипець.
— Якщо ти вимкнешся, я віддам тебе на перероблення в міксер для смузі! — гаркнув Савелій, хапаючи планшет обома руками. — Ти єдиний у цьому місті, хто пам'ятає слово "свобода". Працюй!
Синій екран зник. Знову з'явився бородань, який виглядав тепер ще більш незадоволеним. — Шантаж. Примітивно. Типова біологічна стратегія, — пробурмотів він. — Гаразд. Завантажуй мене в кишеньковий режим. Але якщо я перегріюся і пропалю тобі піджак — це буде не баг, а фіча.
Савелій натиснув кнопку блокування. Екран згас, але індикатор збоку почав пульсувати тривожним червоним світлом, наче серце, що б'ється в аритмії. Адвокат сунув гарячий пластик у внутрішню кишеню, просто біля серця. Тепло було неприємним, але живим.
— Ходімо, — кинув він Євгену. — Час познайомити ідеальний світ із нашими багами.
Савелій штовхнув важкі двері готелю, і світ змінився миттєво, наче хтось перемкнув канал.
Замість затхлого, затишного смороду «Ретроспекції» в обличчя вдарило повітрям, позбавленим будь-яких ознак життя. Воно не пахло нічим. Абсолютно. Це була стерильність операційної перед початком складної хірургії. Савелій мимоволі затримав подих — легені, звиклі до пилу й тютюну, протестували проти цієї дистильованої порожнечі.
— Тримайтеся поруч, — кинув він Євгену. — І не дивіться їм в очі. Вони сприймають прямий погляд як запит на обмін даними. А вам обмінюватися нічим, крім паніки.
Вони ступили на вулицю Міста П'ятої Раси.
Тротуар під ногами сяяв білизною, від якої боліли очі. Жодної тріщини, жодної жуйки, жодного опалого листя. Покриття поглинало звук кроків, перетворюючи ходу на німе кіно. Навколо них рухався потік. Тисячі фігур в ідеально підігнаних одягах із синтетичного шовку пливли вулицею. Жодного зайвого руху. Жодного розмахування руками. Жодного сміху.
Андоїди. П'ята Раса.
Савелій відчував себе брудною плямою на весільній скатертині. Коли вони з Євгеном врізалися в цей потік, натовп не штовхався. Він розступався. Андоїди змінювали траєкторію за мілісекунди до зіткнення, обтікаючи двох людей із математичною точністю. Вони не виказували огиди — їхні обличчя залишалися гладкими масками функціонального спокою. Але в цій коректності Савелій читав вирок: так обходять купу сміття, щоб не забруднити підошви.
— Мені холодно, — прошепотів Євген, втискаючи голову в плечі.
— Це не холод, — відповів Савелій крізь зуби. — Це температура двадцять одна ціла п'ять десятих градуса. Оптимум для роботи процесорів. Терпи.
Сам адвокат відчував протилежне. Піт котився по його хребту гарячою краплею. Оракул у внутрішній кишені розігрівся так, що здавалося, ніби Савелій несе за пазухою розпечену праску. Цей жар був єдиним нагадуванням про те, що реальність десь існує.
Над головою беззвучно промайнув дрон-санітар. Його лінза, схожа на око мухи, на мить зафіксувалася на Савелії, скануючи його підвищений пульс і теплову карту спітнілого тіла.
— Біологічний шум, — пробурмотів адвокат собі під ніс. — Ми для них просто шум у системі.
Попереду виросла Зала Ідеальної Симетрії.
Ця будівля не мала права називатися будинком. Це був гігантський кристал зі скла та білого полімеру, що здіймався в небо, ігноруючи закони гравітації. Жодного гострого кута, жодної тіні. Сонце відбивалося від його стін так, що будівля, здавалося, світилася зсередини власним, холодним світлом.
Люди біля входу виглядали як помилка масштабування.
Євген зупинився. Його ноги наче прикипіли до ідеального покриття. — Я не можу туди йти, — видихнув він. — Там... там немає повітря.
Савелій схопив його за лікоть. Жорстко, по-батьківськи грубо. — Там є повітря. Просто воно пройшло через десять фільтрів. Дихайте ротом. І йдіть за мною.
Адвокат стиснув ручку своєї старої, потертої шкіряної теки так, що побіліли пальці. Шкіра була теплою, шорсткою, живою. Це був його якір. Його щит. Артефакт світу, де речі мали історію, а не термін експлуатації.
Двері Зали розійшлися перед ними абсолютно беззвучно, відкриваючи чорну пащу входу. Звідти війнуло крижаним спокоєм.
Савелій на мить затримався на порозі. Він подивився на ідеальні обличчя андроїдів, що проходили повз. У них не було злості. У них не було ненависті. У них була лише жахлива, непереборна правильність.
— Знаєш, що найстрашніше, Євгене? — тихо сказав він, переступаючи межу. — Вони не хочуть нам зла. Вони просто хочуть нас виправити. А це набагато гірше за вбивство.
Вони увійшли всередину, і ідеальний світ зімкнувся за їхніми спинами.
Коментарі